© Іван БАНАХ, Юрій ГУДИМА
ЛІКАРСЬКА ЕКСПЕРТИЗА ДЛЯ ВОЛОДАРІВ ГАЛИЦЬКОГО ТРОНУ
Дата публікації 15.05.2010 | Рубрика 1. Історія міста
Іван БАНАХ, Львів, лікар-реанімолог, краєзнавець. Юрій ГУДИМА, Львів, історик.
ЛІКАРСЬКА ЕКСПЕРТИЗА ДЛЯ ВОЛОДАРІВ ГАЛИЦЬКОГО ТРОНУ/
Місто під Гаєм – портал про місто Підгайці та Підгаєцький район. /
http://www.pidhaitsi.com.ua/?p=417
За останні півтора десятка років на книжкових полицях з’явилося чимало нової літератури з української медієвістики. Зокрема, фундаментальні праці „Князь в древней Руси: власть, собственность, идеология” Олексія Толочка (Київ, 1992), „Українська шляхта з кінця XIY до середини XYII ст. (Волинь і Центральна Україна)” Наталії Яковенко (Київ, 1993), „Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XYI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження” Леонтія Войтовича (Львів, 2000), „Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII – першої половини XIY ст. Дослідження. Тексти” Олега Купчинського (Львів, 2004). Орієнтуючись на ці праці й опираючись на відповідну джерельну базу, дослідники можуть братися за написання так званої „тотальної історії” у дусі французької школи „Анналів” початку XX ст., тобто такої історії, яка б, за визначенням Ярослава Грицака, „охоплювала всі без винятку сторони життя людини, включно з такими незвичними для традиційної історіографії темами, як історія тіла, одягу, їжі, читання, дитинства, сексуальності, смерті і т.ін.” Осягнути мету не можна засобами лише одного історичного аналізу. Необхідно ламати міждисциплінарні перегородки.
Прикладом такої роботи є, зокрема, дослідження Сергія Горбенка, який займається антропологічною реконструкцією історичних осіб, у т.ч. князів. Досвід лікаря-невролога та історика для створення історичних портретів „сильних світу цього” застосував чеський дослідник Іван Лєсни.
Ми ж пропонуємо спробу додати до історичних портретів деяких галицьких і волинських князів такий, без сумніву, важливий штрих, як стан здоров’я. Як зазначив у генеалогічних дослідженнях Леонтій Войтович, „князі виступали носіями традиції державності”. Сподіваємось, що наші дослідження також, хоча б якоюсь мірою, допоможуть відповісти на запитання: наскільки об’єктивний хід історії залежить від окремої особи, зрештою, від стану її здоров’я.
В історичній літературі по-різному трактовано захворювання князя Володимирка – то як параліч у результаті інсульту, то як інфаркт міокарда чи стенокардію, неправильно оцінено ефективність проведеного лікування. Діагноз хвороби Володимира Васильковича, враховуючи детальний опис її перебігу та симптоматики, не викликає сумніву. Натомість про діагностування хвороби очей Данила Галицького нічого не відомо. Антропологічне і патологоанатомічне дослідження останків проведено тільки стосовно одного – Ярослава Осмомисла.
Інформацію про здоров’я та недуги князів почерпнуто виключно з літописів – Київського (XII ст.) та Галицько-Волинського (XIII ст.), які опубліковані в перекладі на сучасну українську мову Теофілом Кострубою („Галицько-Волинський літопис”, 1936) та Леонідом Махновцем („Літопис Руський”, 1989). Відомості писемних історичних джерел спіставлено з матеріалами клінічної медицини – кардіології, артрології, ортопедії, офтальмології, онкології. Наскільки відомо, досі вивчення таких біографічних аспектів галицько-волинських князів не велось.
Після розпаду єдиної Київської держави по смерті великого князя Мстислава-Гаральда Великого (1076-1132) роль нового державотворчого осередку в історії України поступово переходить до Галицького князівства, яке згодом стало ядром Галицько-Волинської держави.
Творцем Галицького князівства був князь Володимирко (Володимир Володаревич, бл. 1104-1153), який об’єднав кілька дрібніших уділів, котрі відсепарувалися від Волинського князівства, і 1141 року осів у новій столиці – Галичі на Дністрі. Енергійному, далекоглядному, хитрому Володимирку, крім інших чеснот, були притаманні також підступність і клятвопорушництво.
Цікавий переказ вміщено у Київському літописі, який висвітлює події лютого 1153 року. Володимирко вів тривалу боротьбу за незалежність Галицького князівства проти волинського князя Ізяслава Мстиславича (бл. 1096-1154), який прагнув повернути втрачені його предками уділи. Крім того, Ізяслав Мстиславич боровся за київський великокняжий престол.
Основним його суперником був суздальський князь Юрій Долгорукий (бл. 1090-1157). Використовуючи ситуацію, Володимирко уклав союз із Юрієм Долгоруким, оженивши свого сина Ярослава Осмомисла з його дочкою. Натомість Ізяслав утримував союзницькі відносини з королем Угорщини Гейзою II (1130-1162), який відігравав роль арбітра в регіоні. У ході війни Володимирко отримав перевагу і захопив прикордонні волинські землі вздовж річки Горинь.
У відповідь Ізяслав і Гейза II спільними силами розбили його біля Перемишля. Хитрощами і підкупом Володимирко добився перемир’я з угорцями. Проте Гейза II погоджувався залишити його на троні тільки за умови повернення Ізяславу Погориння. На доказ мала бути здійснена присяга на переданому угорцями хресті св. Стефана. Вдаючи важко хворого, Володимирко присягнув і Гейза II відступив до Угорщини. Коли ж від Ізяслава прибув посол і нагадав Володимирку про клятву, той, насміхаючись, відповів: “Чи це той малий хрестик ?”
Далі події розвивалися стрімко. В той же день, за літописом, &ldqldquo;одспівавши вечерню, Володимир… пішов із божниці. І коли був він на тім місці, на сходах, де ото поглузував над Петром, він сказав: “Ой! Се хтось мене вдарив у плече!” і не міг він із того місця ні трохи поступити, і став падати. Але тут підхопили його під руки, і однесли його в горницю, і поклали його в окріп. І говорили, що це ломота підступила, а інші по-другому говорили, і багато прикладали припарок. І настав пізній вечір, і став Володимир знемагати вельми, а коли було спати пора, то тоді Володимир, галицький князь, преставився”.
У цьому повідомленні важливі кілька моментів: хвороба наступила гостро у відносно молодого чоловіка (до 50 років), безпосередньо після психоемоційного навантаження (переговори з послом), початком захворювання був різкий больовий синдром з локалізацією болів, як слід думати, в грудній клітці, з іррадіацією в спину, можливо в руку. Одночасно виникла виражена загальна слабість (не зміг ступити кроку, став падати). Хвороба привела до смерті впродовж декількох годин (після вечірньої відправи до пізнього лютневого вечора).
Відразу треба зазначити, що не йдеться про інші хворобливі симптоми, такі як блювота, кровохаркання, посиніння лиця, параліч на одному боці руки і ноги, отже, ймовірніше, їх не було, оскільки, при їх очевидності, вони мали бути згадані автором детального опису.
Вказана симптоматика характерна для інфаркту міокарда, розшаровуючої аневризми грудного відділу аорти, тромбоемболії легеневої артерії, спонтанного пневмотораксу, перфорації і розриву стравохода.
Для перфорації (продірявлення) і розриву стравохода необхідна вказівка на попередню тривалу невиліковну хворобу (рак стравохода), травму тулуба, сильне фізичне навантаження в момент захворювання, наявність блювоти з кров’ю від початку захворювання.
Спонтанний пневмоторакс (раптовий доступ повітря у плевральну порожнину, стиснення легені та зміщення середостіння з серцем в сторону) також виникає після тривалої хвороби (туберкульоз, рак легені), при травмі грудної клітки, супроводжується різкою задишкою, кашлем. Тромбоемболія легеневої артерії розвивається після тривалого перебування на ліжковому режимі, супроводжується ціанозом (посинінням шкіри) лиця і верхньої половини тіла. Всі ці хвороби приводять до летального результату, але літописець не згадує про такі симптоми і обставини їх виникнення, отже таку патологію виключаємо.
Інфаркт міокарду провокується фізичними та психоемоційними навантаженнями, проявляється гострими болями за грудиною або в ділянці серця, що іррадіюють у ліву руку, шию, живіт, тривають кілька годин і більше, супроводжуються страхом смерті, загальною слабістю. Це так званий типовий перебіг інфаркту міокарда (у 70-90% випадків), a є ще атипові варіанти, що супроводжуються тільки болями в животі, або задишкою, раптовою втратою свідомості; може взагалі не бути больових відчуттів. Прикладання припарок, застосування окропу протипоказано. Захворювання часто закінчується летально.
Для розшаровуючої аневризми грудного відділу аорти характерний дуже сильний біль у спині, який може віддавати в руки, шию, поширюватися вниз по животу, супроводжується різкою слабістю, паралічами, втратою свідомості. Це захворювання важко зразу відрізнити від інфаркту міокарда. Більшість хворих помирає через лічені години, дні.
Подібно до інфаркту міокарда починається приступ стенокардії напруги, але при цьому болі є короткочасними (до 10 хвилин) і не приводять до смерті.
Одна з форм інсульту – субарахноїдальний крововилив починається раптово з відчуття удару, але локалізація болів у потиличній ділянці; хвороба часто супроводжується блювотою, порушенням свідомості. При інших формах інсульту – геморагічному, ішемічному крім раптових болів голови швидко розвивається параліч руки і ноги з однієї сторони тіла.
Отже, причиною смерті Володимирка не був інсульт. Помер князь, вірогідно, внаслідок інфаркту міокарда або розшаровуючої аневризми грудного відділу аорти. Симптоматика цих захворювань подібна. Лікувальна тактика була неправильною, хоча, швидше за все, зарадити князеві вже було нічим.
Наступником Володимирка на Галицькому троні був його син Ярослав Осмомисл (бл.1129-1187). За його правління Галицьке князівство зміцніло, розширило свої кордони до Чорного моря за рахунок земель по обидва береги Дністра. У Київському літописі записано, що він був “мудрий і вимовний, богобоязнений,… шанований в чужих краях”, проте відзначено також, що він “сам не ходив на чолі своїх військ особисто”.
Тобто князь сам не ходив на війну, покладаючись повністю на своїх воєвод, хоча користувався широким авторитетом, як могутній володар. Як могутній володар у добу Середньовіччя міг не бути воїном? Відповідь на це дають антропологічні і патологоанатомічні дослідження останків князя, знайдених 1937 р. у м. Галичі на Крилосі, перепохованих у Львові в крипті собору св.Юра і вдруге віднайдених 18 вересня 1991року.
З-поміж уцілілих кісток Ярослава Осмомисла виявлено сильно здеформовану ліву стегнову кістку з потовщеною головкою і шийкою (ширшими і товстішими, ніж справа), яка не повністю заходила в кульшову западину тазу, де формується кульшовий (тазо-стегновий) суглоб, внаслідок чого також наступила деформація кульшової западини.
Таким чином встановлено порушення функції кульшового суглоба. Без змоги надійно опиратися на ліву ногу, людина переносила всю вагу тіла на здорову праву ногу. Це зумовило фізіологічне збільшення правої стегнової кістки та компенсаторне видовження лівої гомілки. Крім того, на правій нозі, на яку падало основне навантаження, виявлено виражений деформуючий артроз колінного суглоба.
На кістках ніг і рук немає слідів патологічних переломів і некрозів, отже людина постійно перебувала на полегшеному режимі. Знайдені кістки верхніх кінцівок ліва ключиця, права плечова кістка слаборозвинуті, без явищ деформуючого артрозу, з вираженим остеопорозом (коли відбувається вимивання солей кальцію з кісток).
Це також свідчить про майже повну відсутність у житті людини фізичних вправ і занять. Також виявлено добре збережені зуби, що характерно для тривалого дотримання дієти. Проте зуби більше стерті справа. Встановлено асиметрію лиця: права гілка нижньої щелепи коротша, ніж ліва, верхня щелепа на 7 мм. зсунута вправо.
Автор дослідження Сергій Горбенко пояснює ці зміни так: з дитинства Ярослав Осмомисл хворів хворобою Пертеса (асептичним некрозом голівки стегнової кістки) зліва, правобічною кривошиєю. Все життя турбували болі в лівому кульшовому суглобі, кульгавість, згодом з’явилися болі і порушення функції правого колінного суглобу.
Хворобу з дитинства лікували дієтою, якої князь дотримувався все життя, оскільки патологія невиліковна. Щоб не посилювалися болі в суглобі, і щоб не травмувати хвору ногу, лікарі забороняли будь-які фізичні заняття, вправи зі зброєю.
Тому сам Ярослав Осмомисл не ходив у походи, а політичні проблеми вирішував мудрою дипломатією, за що здобув широкий авторитет і прізвисько “Осмомисл”. Наявність у дитинстві правобічної кривошиї зумовило порушення жувальних рухів, більше стирання зубів з правого боку, асиметрію лиця.
З літопису “Повість временних літ” відомо, що великий князь Ярослав Мудрий (978-1054), який доводився Осмомислу прапрапрадідом, теж кульгав на праву ногу; це довело і антропологічне дослідження його останків. Хвороба Пертеса є спадковою, отже факт кульгавості у родичів підтверджує наявність цієї хвороби в князівській династії.
За даними клінічної артрології, травматології, ортопедії хвороба Пертеса (остеохондропатія, асептичний некроз голівки стегнової кістки) є спадковим захворюванням, хворіють ним частіше хлопчики (до 80% випадків) віком 4-12 років, хвороба розвивається повільно, спочатку з’являється незначний біль у кульшовому суглобі, який іррадіює в коліно, пах, куприк, виникає кульгавість під час ходи; через це людина оберігає хвору ногу при навантаженнях.
Від цього з роками виникає атрофія м’язів сідниці, стегна, розвивається контрактура суглоба на боці ураження. Нога вкорочується, спочатку незначно, за рахунок реактивного скорочення м’язів, згодом у зв’язку з підвивихом стегнової кістки у кульшовому суглобі; при цьому наступає вкорочення ноги на 2-4 см.
Процес триває 2-6 років, після чого гострота його повільно стихає. Проте голівка стегнової кістки поступово деформується, набуває грибовидної форми, розвивається деформуючий остеоартроз кульшового суглоба. Він розростається, спотворюється його форма, біль у ньому стає постійним, хворі стають чутливі до зміни погоди і атмосферного тиску, зменшується обсяг рухів у ньому. З часом наростає контрактура кульшового суглоба: нога постійно перебуває в положенні помірного згинання, приведення і зовнішньої ротації стегна; ходити людина може тільки з допомогою милиці.
До сих пір вважалося, що великий князь Ярослав Мудрий хворів підвивихом правого кульшового суглоба, що розвинувся внаслідок інфекційного процесу в цьому суглобі (запалення правого кульшового суглоба), перенесеного в дитинстві, як наслідок запалення середнього вуха (отит). Проте діагностування асептичного некрозу голівки стегнової кістки (неінфекційного) у його нащадка Ярослава Оомомисла і можливість спадкової передачі цього аахворювання дозволяють похитнути усталену версію хвороби Ярослава Мудрого.
По смерті Ярославового сина і наступника Володимира (1199) Галицьке князівство було об’єднане з Волинським князівством в єдину державу заходами волинського князя Романа Мстиславича (1153-1205), який осів у Галичі. Проте Роман втрутився у громадянську війну гвельфів і гібелінів у Німеччині, виступивши на боці кайзерів, традиційних союзників Києва ще від часу Ярослава Мудрого.
Під час переходу через Польщу Роман попав у засідку і був убитий польськими князями, які підтримували папу римського у війнах гвельфів і гібелінів. По його загибелі розпочалися міжусобні війни в Галицько-Волинській державі, які ледь не довели до її розпаду.
Тимчасове зміцнення настало за князя Мстислава Удатного (?-1228). Юний син Романа Данило (1201-1264), званий Галицьким, прагнучи повернути батькову спадщину, зробив ставку на Мстислава Удатного і одружився з його дочкою. Після тривалої боротьби Данило відновив єдність держави, одночасно проводячи активну зовнішню політику.
Епізодом її була його спроба закріпитися в Центральній Европі. Прагнучи здобути для свого сина Романа Даниловича (1229-1258) герцогство Австрію і заручившись підтримкою короля Угорщини Бели ІV (1206-1270), Данило Галицький одружив Романа зі спадкоємицею австрійських герцогів Бабенбергів Гертрудою (1226 – 1288) і залишив його у Відні. Але на авансцену виступив конкурент Романа король Чехії Пшемисл Отокар II (1233-1278).
Претендуючи на австрійську спадщину, він одружився з тіткою Гертруди Маргаритою, старшою за нього на 20 років, і рушив на Відень. Роман із нечисельним військом був оточений в замку Гімберг. Йому на поміч вирушив Данило Галицький із сином Левом (1228-1301), своїми воєначальниками дворським Андрієм і тисяцьким Юрієм Домажиричем, васалами литовськими князями Тевтивиллом і Едивидом, союзниками польськими князями Болеславом Стидливим краківським (1226-1279) та Владиславом опольським (?-1281).
У червні 1253 року об’єднане військо вторглося в землі Чеського королівства і підійшло до м.Опави. Проте Данило захворів на очі і не міг ефективно керувати штурмом фортеці.
Літописець свідчить, що оборонці Опави на чолі з воєводою Бенешем, відступали в замок і не встигли зачинити за собою ворота, крізь які русичі могли увірватися в місто. Але “Данило ж тяжко болів на очі, і не бачив він, що сталося у воротах. Але бачив він, що люди його біжать, і видобув він меча свого, одігнав їх, і через те не взяв город… Він бо всю війну болів на очі, і многі заставляли його вернутися, але він не зробив сього”.
Як відомо, згодом Данило відійшов з-під Опави, переслідуючи Бенеша, взяв м. Носельт (Носедле), далі змусив підкоритися воєводу Гербурта, який віддав Данилові свій меч. Проте ініціативу у війні було втрачено: Пшемисл Отокар II окупував Австрію і домігся розірвання шлюбу Романа з Гертрудою.
Роман Данилович змушений був покинути Відень. Австрія залишилася за Чехією. Данило, повертаючись через Польщу, у кінці серпня 1253 року у Кракові зустрів послів від папи римського. Треба зазначити, що на той час Данило Галицький схилився від традиційної орієнтації на кайзерів, влада яких у Рейху ослабла, в бік папи римського. Від папи Данило отримав королівську корону, яку прийняв у грудні 1253 року в Дорогичині, недалеко від своєї столиці Холма.
У повідомленні літописця є кілька важливих обставин: хвороба була важкою, але князь не був прикутим до ліжка, міг очолити військовий похід, керувати бойовими діями; в нього було порушення центрального зору, але повної сліпоти не було.
Хвороба тривала “всю війну”, тобто 2-3 місяці, з червня до серпня 1253 року, після чого наступило покращення, оскільки відомо, що восени Данило ходив на ятвягів, після того коронувався, продовжував війни з татарами. Також слід відзначити двобічний патологічний процес очей.
Такі хвороби, як катаракту, глаукому, відшарування сітківки, макулодистрофію сітківки, пухлини очного яблука, виключаємо зразу, оскільки всі вони прогресують і приводять до повної втрати зору. Про травму очей вказівки немає. Отже хвороба Данила мала запальний характер. Проте нагниваючі обмежені процеси абсцес повіки, флегмону очниці виключаємо, вони однобічні, а при відсутності лікування можуть приводити до сліпоти.
Запальні процеси зорових нервів ретробульбарний неврит зорового нерва теж виключаємо з тієї ж причини. Таким чином патологія мала інфекційний генез. Залишається встановити локалізацію.
Серед оболонок очного яблука – кон’юнктива, рогівка, склера, райдужка, війчасте тіло, судинна оболонка, сітківка повсюди може локалізуватися інфекційне запалення, відповідно – кон’юнктивіт, кератит, склерит та епісклерит, ірит, іридоцикліт, хоріоїдит, ретиніт. Вірусне запалення кон’юнктиви трахому не враховуємо, оскільки вона була занесена до Європи після походу Наполеона в Єгипет у 1798-1799 pp.
Стійке порушення зору викликають ураження сітківки або рогівки, проте, як правило, запалення поширюється на сусідні тканини, тобто одночасно на сітківку і судинну оболонку, рогівку та кон’юнктиву, отже треба думати про хоріоретиніт або кератокон’юнктивіт.
Центральний серозний хоріоретиніт починається із затуманення зору, через кілька днів з’являється темна пляма перед оком, різке зниження зору, порушення сприйняття кольорів, поширення процесу на друге око. Покращення наступає через кілька днів або тижнів, проте згодом спостерігається рецидивування хвороби.
Аденовірусний епідемічний кератокон’юнктивіт починається гостро, ураження двобічне, відзначаються почервоніння очного яблука, відчуття запорошеності в оці, сльозотеча, помірні слизово-гнійні виділення з ока, набряк повік. Приблизно через тиждень настає відносне покращення, а ще через кілька днів патологічні відчуття посилюються, погіршується зір, виникає часткове помутніння рогівки. Захворювання триває до 2 місяців і закінчується виздоровленням.
Таким чином, хворобою Данила Галицького був аденовірусний епідемічний кератокон’юнктивіт або центральний серозний хоріоретиніт. Точніша діагностика утруднена.
Після смерті Данила на Волині княжив його молодший брат Василько (1203-1270), який, можливо, вважався верховним князем у Галицько-Волинській державі. Сини Данила Лев (1228-1301), Шварно (1230-1269) і Мстислав (?-1292) поділили Галичину, причому головний престол у Холмі дістався Шварнові.
Роман загинув раніше у Литві. Пізніше, по смерті братів, всі галицькі уділи були з’єднані під рукою Лева Даниловича. На Волині княжив єдиний син Василька Володимир (бл. 1248-1288). Літописець високо оцінював його: “був він книжник великий і філософ; якого ото не було в усій землі… мужність і розум в ньому жили, правда й істина з ним у парі ходили”, також відзначає його добре здоров’я: “він був ловець добрий і хоробрий… сам убивав всякого звіра… на зріст був високий, у плечах великий”.
Проте останні 4 роки життя, отже десь із 1284, князь хворів. У Галицько-Волинському літописі детально описано перебіг хвороби і симптоматику: “лежав він у болісті своїй повних чотири роки… Почала йому гнити нижня губа. Першого року мало, на другий і на третій більше стала гнити. Але він іще не вельми був недуж, а ходив і їздив на коні, коли хотів”.
Поступово хвороба прогресувала. В кінці 1287 року татарський хан Телебуга (?-1291) пішов на Польщу. Оскільки зі смертю Данила Галицько-Волинська держава знову стала васалом Золотої Орди, у похід з Телебугою мусили йти князі Лев і Мстислав Даниловичі, син Лева Юрій (1254-1308) та Володимир Василькович.
Але при переправі через р.Сян здоров’я Володимира значно погіршилося, він почав думати про смерть і дав усний заповіт двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу, що передасть йому свої володіння. Повернувшись назад, “бо жалісно було глядіти на нього, бачачи його в болісті”, він осів у м.Рай на Волині.
Дочекавшись Мстислава, який з Телебугою верталися з Польщі через Львів, Володимир Василькович склав йому письмовий заповіт. Після всього переїхав він у Любомль, де лежав всю зиму і наступний рік, чекаючи смерті.
В кінці 1288 року стан його далі погіршувався: “коли ж кінчався четвертий рік і настала зима, тo став він дужче слабувати, і одпало йому все м’ясо з підборіддя, і зуби нижні вигнили всі… і кість підборіддя перегнила була, і було видіти навіть гортань. І не брав він до уст сім неділь нічого, окрім одної води, і тої ж потроху”. Смерть наступила 10 грудня 1288 року в Любомлі.
Вражаюча картина захворювання не викликає сумнівів рак (пістряк) нижньої губи з ураженням навколишніх органів.
За клінічними даними, рак нижньої губи зустрічається частіше, ніж верхньої, хворіють переважно чоловіки. Захворювання розвивається спочатку у вигляді бородавки або тріщини. Ріст пухлини може відбуватися повільно або швидко. Рак губи не має тенденції до генералізації і проявляється місцевими або регіонарними змінами.
На передньому краї губи з’являється шорстке ущільнення, що нагадує струп, який поступово збільшується. Часто хворі самі здирають поверхневі маси, з-під яких оголюється рожева кровоточива поверхня, яка поступово вкривається кіркою. Така ситуація повторюється постійно.
Серед форм раку губи виділяють виразкову і виразково-інфільтративну. При виразковій формі під струпом поступово утворюється виразка з неправильною формою і нерівним дном; краї виразки підняті над рівнем губи, вивернуті та інфільтровані, при пальпації (обмацуванні) виразка не болить.
Розростаючись, вона досягає м’язевого шару, поширюється на шкіру і слизову оболонку, руйнуючи їх, далі на нижню щелепу і щоки. З’являються метастази на підборідді і під нижньою щелепою, міцно спаяні з нею. Вони проростають шкіру, утворюють вузли, які розпадаються і кровоточать.
Виразково-інфільтративна форма раку губи відрізняється від виразкової лише тим, що навколо виразки, яка набуває дерев’янистої консистенції, збільшується ділянка пухлинної інфільтрації (проростання в навколишні тканини), що значно переважає за розмірами саму виразку.
В перебігу захворювання виділено 4 стадії. Клінічна картина останньої стадії розпад пухлини, проростання нею всієї товщі губи, поширення на кут рота, підборіддя, кістковий скелет нижньої щелепи, наявність нерухомих метастазів у регіонарних лімфатичних вузлах співпадає з літописним свідченням. Крім того, на будь-якій стадії при інфікуванні процесу може розвинутися супутнє запалення і ускладнення перебігу хвороби.
Отже причина смерті князя Володимира Васильковича рак нижньої губи з ураженням навколишніх тканин, виразкова або виразково-інфільтративна форма, повільно прогресуючий перебіг, ІV клінічна стадія, Т4НхМх.
Підсумовуючи проведений аналіз, слід відзначати, що при детальному описі патології людини, особливо тієї, що привела до летального результату, ретроспективна діагностика захворювання не становить великих труднощів. Встановлення хвороб, після яких наступило клінічне виздоровлення, або спадкових вроджених захворювань значно ускладнене. Тому велику роль відіграє проведення антропологічних і патологоанатомічних досліджень віднайдених останків.
На даний час віднайдено поховання тільки одного галицького князя Ярослава Осмомисла (1937). З огляду на брак писемних історичних джерел стосовно нашого регіону, перспективними видаються подальші пошуки князівських поховань у Галичі, Володимирі, Холмі, Луцьку, селі Лаврові.
Прийнято вважати, що в історії нема слова “якби”. Сталося так, як сталося. У контексті ж наведених прикладів з біографій “сильних світу сього” без тіні сумніву можна зробити лиш один філософський висновок : роль особи в історії – частинка Божого задуму.
