Le cœur de Voznitsky

Cette page n’est pas disponible dans la langue sélectionnée. Veuillez consulter les traductions disponibles dans d’autres langues

Світлій і незабутній пам’яті галицько-волинського рицаря присвячується
середа, 30 травня 2012 р.

Він народився в старовинній, овіяній славою Волині і жив працював і творив в казково-чарівній і героїчній одночасно Галичині. Чи то добрі гени предків, чи одвічно живий і потужній дух славної землі втілився і воплотився в ньому, породив Генія і Заступника культури і духовності не тільки нашого народу, але й кращих здобутків людської цивілізації.

Краса, мистецтво, таїнство праці далеких відомих і невідомих майстрів чарувало і полонило його серце і зачарований ним, він плекав це, збирав, реставрував і приносив людям, всім, хто раніше проходив повз красу, або заглиблений у власні проблеми, або просто не навчений її бачити і цінити. Без перебільшення можна сказати що Борис Григорович вчив нас любити прекрасне і просто невимушено вносив його в душі, так що воно ставало віднині своїм і дорогим.

У геніїв є властивість доторком свого духа і руки перетворювати, ограняти речі і події, створювати, немов, діаманти шедеври в будь якій сфері життя. Все чого торкнувся живительний дух Возницького розквітало як казкові квіти, немов вчасно политі богоданим дощем. І розквітала Львівська картинна галерея, буйним цвітом виросши в Галерею мистецтв, повстав з руїн красень Олеський замок, за ним піднімалися Підгірці, Золочів із китайським палацом, надією оживав Свірж та інші старовинні замки Західної України.

«Сеньор Олеського замку», галицький рицар – напівжартома напівсерйозно називали Бориса Григоровича польські і українські друзі і колеги. Але без всякої пафосності і обрядовості він дійсно був рицарем у правдивому розумінні цього слова. Ті хто не плутає зовнішню мішуру: ритуали, стрічки через плече, або носіння бутафорської шпаги, чи правдивого меча з суттю рицарства, зрозуміють про що йдеться. Рицарство це перед усім склад душі не залежний ні від походження, ні від одягу і тим більше від титулів і ритуалів. З цим складом душі народжуються і живуть, він або є, або його нема. Інколи оточуючі надають йому визнання і матеріалізують, інколи ні, але це не впливає на суть. Возницький був рицарем в ліпшому, найкращому розумінні цього слова: чесний, хоробрий, стійкий, безкорисливо відданий служінню мистецтву, красі, і своїй справі музейника і одночасно вірний своїй Батьківщині, народу і його духовній спадщині.

За кодексом середньовічного рицарства рицар мав ще один обов’язок – боронити церкву і віру. Возницький боронив і церкву і віру, боронив навіть тоді, коли це здавалось фізично неможливим, в епоху агресивного войовничого атеїзму, 50-60 хх. років, в епоху тотального закриття храмів в Галичині і Волині, перетворення їх на склади і адміністративні приміщення, в епоху нищення ікон, розп’ять скульптурної оздоби храмів, він бережно збирав, реставрував описував і хранив у фондах Львівської картинної Галереї художнє оздоблення церков і костьолів, безжально приречене на знищення фанатичними ідеологами, або недальновидними чи просто байдужими адміністраторами. Під прекрасним приводом вивчення і консервації сакрального мистецтва йому вдавалось порятувати шедеври сакрального мистецтва Східної і Західної Європи за які йому вклониться ще не одне покоління українців, європейців, та й просто культурних і освічених людей у всьому світі.

Картини, скульптура, сакральне різьблення храмів – те що недолугими временщиками було приречене на смерть і забвіння разом з іменами їх творців майстрів він сховав від тліну часу, зберіг, відродив і знов повернув новим поколінням у вигляді експозицій, колекцій музеїв – зразків творчості мистецьких шкіл. Ці речі – інколи поодинокі зразки творів шедеврів майстрів XVII-XX ст., ретельно збережені Возницьким стали згодом еталонами стилів сакрального мистецтва для сучасних майстрів, працюючих над відродженням храмів в Україні, Польщі і інших країнах східної Європи. Було збережено головне, що так часто, на жаль, втрачалось на нашій землі – традиція культурна і духовна.

Абсолютно не пафосна людина, не полюбляючи високопарних слів і майже не вживаючи їх, він просто робив великі і значущі справи. Дехто багато і витієвато любив мудрствувати над питаннями закріплення дружби і приязні України з іншими країнами і народами. Але думаю не помилюсь, коли зауважу що збережені Б.Г.Возницьким культурні і мистецькі пам’ятки польської культури: портрети, замки і оздоблення костьолів, зробили більше для дружби і приязні польського і українського народу ніж всі речі, наради і промови політиків. Це втілене в практичну роботу добре, шанобливе і дбайливе ставлення до культурної спадщини близького нам слов’янського народу мало не тільки велике культурне значення, а й значення моральне і політичне. Адже нічого так не відроджує дружбу і взаємоповагу між людьми і народами як вже зроблені безкорисні добрі вчинки.

Згадуючи про Возницького не можна забути і про школу Пінзеля. Майже все життя збираючи і плекаючи колекцію робіт славного майстра і його учнів з Галичини, під самий кінець свого життя Борис Григорович відкрив світу нове світове ім’я скульптора, раніше не знаного навіть в самій Центральній Європі звідки той походив. Мистецтвознавці фахівці напишуть ще немало праць по унікальній і динамічній і дуже своєрідній скульптурі Пінзеля.

Його тільки-но починають широко вивчати в Європі щиро дивуючись про те що раніше не знали. Це відкриття Возницького – є своєрідним феноменом і вічним внеском українського мистецтвознавця в світову скарбницю мистецтвознавства. Прийде час і ім’я Пінзеля і його школи стане настільки ж звичними для вчених, культурологів і митців як імена Мікеланджело, Бенвенуто Челліні, Родена і інших. Будуть проходити виставки, писатися книги і каталоги. І великою честю і культурним надбанням сучасної України попри всі її негаразди і болі буде це відкриття – доробок Возницького.

Праця його життя яку він встиг донести людству. Великою славою і гордістю України є і найбільша в світі колекція скульптур Пінзеля, і перший його музей відкритий у Львові перш за все за ініціативою і працею Бориса Григоровича. І дуже болюче і дуже шкода що перша велика виставка Пінзеля в Луврі, яку він ретельно готував кілька років відбудеться вже без Возницького.

Минув вже тиждень, як пішов у вирій галицький рицар. А все не можеш забути, і все не можеш повірити що його немає. Переді мною він знов і знов встає як живий. Високий, трохи сутулуватий, суворе, але не старечне лице з молодими синіми очима, що дивляться добре і приязно, інколи всміхаючись. Таким я запам’ятав його останнього разу восени 2011 р., таким він залишиться в моїй пам’яті назавжди.

Кожен раз зустрічаючись з ним я побоювався побачити руйнуючі сліди невблаганного віку, повільність, слабість байдужість. І кожен раз дякував Богові і Долі що не бачив цього. Йому було 86 а він залишався таким же кріпким енергійним з ясним тверезим розумом немов людина в розквіті зрілості. Прощаючись, кожен раз бажав тільки одного – щоб не підвело здоров’я, щоб він завжди був на ногах, щоби обійшли хворі, щоб були сили. Бо побачити Возницького слабким і немічним, то було щось неприродне. Він ніколи себе не жалів і ніколи не жалівся іншим.

Втім так сталося, «він жив у русі, і помер в дорозі», як висловився афористично один з журналістів, що написав про нього. Я би до цього додав, що він загинув на службі, загинув на роботі, бо він завжди був на роботі, як і в той чорний день 23 травня, коли він сам їхав у музейних справах.

Возницький загинув як воїн на варті, дбаючи про справу Музейну і мистецьку в Україні, якої був справжнім Хранителем.

У середньовічній Франції існував красивий звичай, коли по смерті рицаря, крім його тіла в одній церкві, в іншій, теж дорогій йому ховали його серце.

Возницький зберіг пам’ять стількох храмів і православних і греко-католицьких і католицьких, що мабуть його б серце було б похоронене повсюди в них. Але ж, він дбав також і про світську культуру, дбав і опікувався музеями і людьми далеко за межами рідних Галичини і Волині, тому мабуть і символічно і справедливо, що храмом для серця Возницького стануть серця всіх українців і просто людей світу що можуть зрозуміти і оцінити те велике і добре діло, що зробив і залишив нам у спадщину Борис Григорович Возницький.

…Він пішов, але його велике добре серце залишилось з нами, воно залишиться битися в багатьох серцях.

І хай з нами прибуде його Дух, Воля і допоможе продовжите зроблене і розпочате ним.

Статті про Б.Г.Возницького в мережі Інтернет:

2007

http://uk.wikipedia.org/wiki/Возницький_Борис_Григорович

http://pl.wikipedia.org/wiki/Borys_Woźnicki

БОРИС ВОЗНИЦЬКИЙ ПРО МУЗЕЙНІ ПРОБЛЕМИ. Понеділок, 12 Березня 2007

http://www.museum-ukraine.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=1940

2007 – Роман Лубківський. Борис Возницький – майстер часу.

http://www.artclass.lviv.ua/artclass/academy/modern-art/voznytskyy/

Василь Васютин . «У нас не надто поспішають шукати і повертати викрадене…»

Борис Візницький, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (JCOM) UNESCO, директор Львівської галереї мистецтв, вважає, що шедеври сучасних художників згодом доведеться викуповувати за кордоном, а археологи-нелегали допомагають рятувати старовину. № 5 (5) від 30 листопада 2007

http://tyzhden.ua/Publication/3040

2009

Евгений ГУЦУЛ. Нескупой рыцарь. 13.11.2009

http://2000.net.ua/2000/aspekty/art/48090

Роман СМІЛКА. Борис ВОЗНИЦЬКИЙ: “Замки в Україні і на Львівщині – у катастрофічному стані»

http://narodna-dumka.horodok.lviv.ua/?p=1155

Борис Возницький: «Галицька корона» робиться хіба що для Табачника/ 16.07.2010 15:33

http://vgolos.com.ua/politic/koments/111.html

23 мая 2012 – Олег Базар. «Колекція Возницького».

http://society.lb.ua/culture/2012/05/23/152585_kolektsiya_voznitskogo.html

http://news.mail.ru/inworld/ukraina/society/9039474/

Незаконченное дело_Возницкого