Czy to Joanna d’Arc?

24.05.2012 13:27 Michał Monikowski Historia

Niektóre zagadki czekają wyjątkowo długo na rozwiązanie. Dzieje się tak nawet wówczas, gdy ewidencja jest dostępna niemal „jak na dłoni” i jest wyjątkowo dobrze zabezpieczona, jak gdyby czekała na to, by się nią wreszcie poważnie zająć. Jedna zagadka tego typu rozwikłana została w 2000 roku, gdy DNA serca Ludwika XVII (a raczej niedoszłego Ludwika XVII) porównane zostało z DNA jego matki, królowej Marii Antoniny.

Eksperyment dowiódł, że DNA chłopaka (urodził się w roku 1785, zmarł w 1795, mając 10 lat i 3 miesiące) jest istotnie DNA Ludwika XVII.

Przez wiele bowiem lat krążyły pogłoski, że Ludwik przeżył. Pewien zegarmistrz nazwiskiem Karl Wilhelm Naundorff podawał się za ocalałego Ludwika tak przekonująco, że pozwolono mu nawet używać nazwiska „de Bourbon”…

Inna tajemnica wciąż czeka jeszcze na swój epilog. Jest znacznie starsza, bo ciągnie się ona nieprzerwanie od lat 30-tych XV wieku. Prawdziwą burzę wywołał w roku 2001 ukraiński antropolog i specjalista w zakresie rekonstrukci twarzy na podstawie czaszek, Siergiej Aleksandrowicz Gorbenko (oryginalna ukraińska wersja nazwiska brzmi Serhij Horbenko).Gorbenko uważa, że struktura kości jest rzeczą tak indywidualną, jak odcisk palca. Przy pomocy badania kości można łatwo ustalić pokrewieństwo.

Gorbenko jest tym antropologiem, który zrekonstruował między innymi twarz św. Bernarda z Clairvaux. Wkrótce potem otrzymał zaproszenie do zbadania zawartości sarkofagów w bazylice Notre dame de Clery w miejscowości Clery-Saint-Andre niedaleko Orleanu. Tam spoczywa m.in. król Ludwik XI, następca Karola VII, czyli tego króla, który zawdzięczał swą koronę Joannie d’Arc.

Czaszka, która miała należeć do krola Francji, okazała się jednak czyjąś inną. Nie należała do żony króla, Charlotty de Savoie, gdyż ta zmarła w wieku lat 38. Wiek czaszki uchodzącej za królewską, Gorbenko oszacował jako należącą do kobiety, która dożyła wieku 55-57 lat. Nie wiedząc skąd czaszka ta pochodziła, zajrzał do sąsiedniej krypty, w której spoczywa Jean de Dunois, nieślubny syn księcia Ludwika I Orleańskiego i towarzysz broni Joanny d’Arc. Tam natrafił na szkielet, do którego należała wspomniana wcześniej czaszka. Jak sam się potem wyraził: “Po otwarciu grobu natrafiłem na informację, która doprowadziła mnie do tego wniosku, w który sam z trudem potrafiłem uwierzyć (…) Szkielet należał do kobiety, która nosiła ciężką zbroję i miała dobrze wykształcone mięśnie.”

Po zbadaniu pozostałych szczątków członków rodziny królewskiej w krypcie oraz po przestudiowaniu historycznych kronik i korespondencji, Gorbenko doszedł do wniosku, że: „kobieta, której czaszkę od niemal 100 lat uważano za czaszkę króla Ludwika XI, była znana 600 lat temu jako Dziewica Orleańska, Joanna d’Arc.”

Zdaniem ukraińskiego antropologa Joanna d’Ark to nie kto inny niż nieślubna córka króla Karola VI oraz jego faworyty Odette de Champdivers, Marguerite de Valois (ur. 1407; zm. 1458?, po1448?). 

Wnioski znanego antropologa niektórzy uznali za „czystą fikcję”, inni przyglądają się sprawie poważnie. Jeszcze inni przekonani są, że ów szkielet należał do znanej sobowtórki Joanny d’Arc, Jeanne des Armoises (podobizna na zdjęciu), która zmarła 4 maja 1449 roku i pochowana była w krypcie kościoła w Pulligny, niedaleko Domremy, rodzinnej wsi Joanny d’Arc. W kaplicy nad jej kryptą przez wieki wisiała tablica epitafijna utożsamiająca ją z francuską bohaterką. Tablicę tę usunięto dopiero na przełomie XIX i XX wieku w związku z prowadzonym procesem beatyfikacyjnym Joanny.

Szkielet z Clery–Saint-Andre nie jest jedynym z serii szczątków, w których upatrywano relikwii Joanny d’Arc. Przypomnijmy, że ledwie kilka lat temu badano inne szczątki jako możliwe relikwie. Okazały się jednak nie mieć z Joanną niczego wspólnego, a wśród nich znajdowała sią nawet kość… kota. Obecnie nie ma jednak wątpliwości, że chodzi istotnie o kompletny szkielet ludzki. Gorbenko przeprowadził badania antropologiczne, pozostaje zatem jeszcze tylko test DNA – do którego to testu władzom francuskim jednak niezbyt spieszno.

Сообщение Польська преса: Хто така Жанна д’Арк? появились сначала на SAGOR.

Claude, the Second Face of Joan of Arc

/ monio …komentuję to, co mnie interesuje/ Apr 27th, 2012 . /
http://www.monio.info/2012/04/27/claude-the-second-face-of-joan-of-arc/

May the 30th – the feast of Saint Joan of Arc! On that day (…), between 10 am and 11 am  the final judgment was read out to her …

With these words we began a few years ago, the article  “The Passion of Joan of Arc” . Now we are going to look at what happened after the execution, when Joan was gone. And this time the dates worthy of attention would be 4 and 20 May. Here we see a reconstruction of the face of Joan of Arc. Even this reconstruction was made ​​possible because of what happened after her death. We are going to get there step by step.

The name of Joan of Arc was already so well known both in France and beyond its borders, that there were often women who passed themselves off as her, like Jeanne de Sermaise who was probably from the village Sermaise, which is a village which Joan of Arc visited more than once during her life,  since some of her relatives lived there (for example the local priest, Messire Henri de Vouthon, was her maternal uncle). Jeanne de Sermaize appeared however quite late. It is known that in 1457 she spent three months imprisoned in Saumur for her fraud, but was pardoned through a special letter from Prince René d’Anjou . She was supposedly married to a certain Jean Douillet.

There were other such “Joans” and it is good to realize their existence before we come to the right double.

– “La Pucelle du Mans” , also known as “Jeanne de Férone” who had been convicted to  pillory for offending a cleric,

– “La Pucelle de La Rochelle” – from the years 1436 to 1439 came a letter, which reached the king of Castile and in which a “maiden of France” fighting in La Rochelle asks him to send military aid to Rochelle in a form of a fleet for the king of France in his struggle against the English. “La Poncella de Francja” was indeed to succeed through that letter: the King of Spain, according to the chronicles, gave such assistance. That Maid is sometimes identified (perhaps wrongly) with the person we are going to look at today.

Claude

We mentioned her as “Madame des Armoises” at the end of the previous text. But then we  only devoted that little reference to her. Now we will look at closer at her.  She appeared in the vicinity of Metz on May 20, 1436  (1), which is 5 years (less 10 days) after the death of Jeanne d’Arc. She was presenting herself both as Claude and Jeanne La Pucelle. She allegedly miraculously avoided death at the stake.

She was recognized as Jeanne by many  inhabitants ofMetz. She was also identified as her by Joan’s two brothers, Jean and Pierre. We have already mentioned this before.  Nicole Louve, an aristocrat who, along with Jeanne, witnessed the coronation of Charles VII inReims (17 July 1429) also identified her.

He had recognized her by her appearance, her wounds and by various peculiarities. He immediately gave her a  horse as a gift  and two other nobles to accompany her. Soon after, the two brothers visited  Orleans, the first town to have been liberated by Jeanne, bringing the news that she was found. The chronicle ofOrleans mentions that fact in its records for the year 1436.

Just one day after her visit to Metz, Claude was to go, along with the two brothers du Lys, to Vaucouleurs, and meet with Robert de Baudricourt, who remembered Jeanne from when she asked him for help and a recommendation when she was going to King Charles VII on her mission. It is surprising that in a similar way she met successively with various friends of Jeanne (not all, of course) and they identified her as La Pucelle whom they had known a few years earlier. 

This does not mean that there was no one – even from the very beginning of her appearance – who considered her a fraud. For example, in the south of France, in Arles, there is preserved a notarial document indicating that a bet was made by two residents of the city: one claimed that that “La Pucelle de France” was the real Joan, the other did not believe in her authenticity.

Claude embarks on her journey

Then “Jeanne” spent 3 weeks in Marieulles with a noble family ofMetz. Then – as befitted the “Pucelle de France” – she went on a pilgrimage to the shrine of the “Black Madonna” in  Liesse. From there she went with the two brothers du Lys (the brothers of Joan of Arc) to Arlon, to the court of the Princess Elizabeth ofLuxembourg(1390-1451).  The Duchess Elisabeth von Görlitz, as she was alternatively known, had been since 1409 the wife of Prince Anton ofBurgundy, who fell in the Battle of Agincourt in 1415.

During her stay in Arlon, Claude found herself in the center of the dispute over the investiture of the bishopric of Trier. There were two candidates for the episcopate: the favourite of Rome, Raban von Helmstatt, and an excommunicated nobleman, Ulrich von Manderscheid. The Duchess of Luxembourg (née von Görlitz) and Ruprecht comte de Virnebourg (ie: “Graf von Württemberg”) supported Manderscheid. “Comte de Virnebourg” (about whom  we read that he had actually fallen in love with “Joan”), put Claude in charge  of a mercenary military unit to be sent toCologne for the purpose of supporting Manderscheid.

From the Latin record in the chronicles of the city of Cologne, we know that she arrived there on August 2, 1436 as “puella de Francia” (“The Maid of France”) at the head of the military unit.

Johannes Nider, prior of the Dominican order  in Basel and an inquisitor specializing in issues of witchcraft and witches,  wrote, between the years 1435 – 1437 his famous and important work known as “Formicarius”  relating to the issues of religious discipline and witchcraft.  There we find some information on the stay of “Jeanne” in Cologne:

“There  was a young woman, who from time to time took on  the behavior of a male, and who was running around armed and with wildly flowing clothes, as soldiers in the pay of a nobleman do. She also let herself be seen dancing  with men. And she used to drink and to carouse” (…).

There were two rivals who fought then, to the regret of the inhabitants, for the bishopric of Trier. The  young woman boasted that she could enthrone one of them, like The Maid Joanna did with Charles, the king of the Franks, whom she helped to grow stronger in his kingdom. What’s more, did she at the same time  not claim to have been that Joanna from that time, whom God allowed to rise again? “

But by chance the great inquisitor Heinrich Kalteisen  was then in Cologne and he took an immediate interest in that mysterious woman. Especially since incredible stories started to be circulated about her:

“In the presence of the authorities she performed unusual things that were almost in the realm of magic. The Inquisitor has sent her a call together with a public demand to subject herself to a serious investigation.

They said that in the presence of all she tore a big cloth, which in the sight of all she restored to its original state. Then she grabbed a glass and threw her against the wall so that it crashed. But made ​​it back to an undamaged condition and did other useless things” (Johannes Nider, “Formicarius”)

The Inquisition did not catch this “Jeanne”. She managed to slip away on August 25 and return to Arlon, the seat of the Duchess of Luxembourg. However, she did not manage to avoid excommunication by the inquisitor Heinrich Kalteisen. There were three reasons for excommunication: witchcraft, wearing men’s clothes (sounds familiar, does it not? Of course, from the process of condemnation of Joan of Arc …) and support given to an excommunicated person as a candidate for bishop.

Marriage  

Being in Arlon, “Jeanne” married, on November 6, 1436, a widowed aristocrat with two children, Robert des Armoises, reportedly her senior by 20 years. Robert was related, through his previous marriage, to the aforementioned friend of Jeanne, d’Arc, Robert de Baudricourt.  The wedding of “Jeanne” and Robert des Armoises took place at the castle in Arlon. Soon after, they both went to Marville, to finalize the sale of one of Robert’s estates. On that occasion a notarial document appeared (1437) on which, for the first time, both titles “Jehanne du Lys – La Pucelle de France” can be seen side by side.  “Jehanne du Lys” – it was, as we recall, the official title that the authentic Joan of Arc received in December 1429 from King Charles VII. Claude used both titles until the end. After her death in 1449 they were also placed on her epitaph.

Then the couple des Armoises dwelt for a time in Metz in a house opposite the church of Sainte-Segolène, and later in the castle of Robert de Armoises in Jaulny.  From various places of her stay Claude wrote letters to  Orleans, Voucouleurs, reportedly even to King Charles VII personally. At the same time – according to a myth – she put up a fight against the British in the vicinity of La Rochelle, from the time that the above-mentioned correspondence with the king of Castile was supposed to have occured, as a certain chronicle has it (2)

How did Claude (and Jeanne) look?

As already mentioned, Claude des Armoises married an aristocrat. You could say that, after all, she was lucky. And with her we are as well in a way.  Because nobles quite often had their pictures painted. It was no different in the case of Robert and Claude des Armoises. In 1871, the local mayor of Jaulny confessed that his great-grandfather covered, at the request of the then Lord des Armoises, portraits of Jeanne and her husband, Robert des Armoises, with plaster. These portraits were painted in the form of “medallions” with facial profiles dating from the fifteenth century. Here is the profile of the face of Claude (Jeanne). Of course, this portrait, depicting a woman in her middle ages, does not show us how Joan of Arc looked in her life but as she probably would look like had she lived to the age of around 40. In fact she lived only about 20 years.

he only image dating from the fifteenth century, and believed to be modeled on the face of Joan of Arc,  is the head of the statue of St. Maurice from the church of Orleans (now at the Musée historique et Archeologique). We presented this sculpture in the previous article. Now we show it from two other angles. We previously stated that Joan had brown eyes. Careful observation of the sculpture suggests a lighter color than brown. Also, the facial profile of Claude des Armoises, when enlarged and lightened, shows a blue eye. It was this sculpture and the profile of Jeanne des Armoises that served Prof. Dr. Ursula Wittwer-Backofen of the University of Freiburg to reconstruct the face of Joan of Arc. This reconstruction was carried out in 2007 at the Bundeskriminalamt  in Wiesbaden. The result is the face presented at the beginning of this text.  This reconstruction is shown in the documentary film “Jeanne d’Arc – Die Jungfrau von Orleans” . The sequence for the appearance of Jeanne begins at the10th minute, while the reconstruction is shown from 23.55 minutes. For our own reconstruction, see here: “Reconstructing the looks of Joan of Arc”.

The face sculpture of St. Maurice (supposedly: of Jeanne d’Arc) and the facial profile of Claude match each other by proportions. This is not the only trace of similarity between these two women. In fact, they had to be very similar. And  definitely not only in terms of appearance. Inanimate objects such as sculptures, paintings and jewelry can be similar to each other only in terms of their physical appearance.  With people it is different.  They can talk – and therefore have certain voice, they are able to move, so similarity will also include the way of moving, walking, gesturing, etc.  In order to confuse an outsider as to the identity of  two different people, their physical looks or voice may suffice.  But to fool those who know one of those two persons well or to make them seriously contemplate the use of a “usurper” for their own purposes, the usurper would have to match the intellectual and personality characteristics of the “original”.  Let us not forget that Claude was the only  usurper accepted by Joan’s old comrades of arms, nobles, aristocrats, and above all, the two brothers du Lys.  They could have had a very indecent motives. Historians generally believe this.  We do not believe, however, that the brothers du Lys would dare to play such a dangerous game, if Claude was less similar to Jeanne.  They would not have hurried straight to Orleans, to announce there that Joan lived (which is  recorded in the chronicle of Orleans).  Joan was very well known there. Claude arrived there three years later and, without any problem, had been accepted as Joan not only by the population, but also by the city authorities and by those whom Jeanne stayed with in May 1429.  Of all the famous usurpers it was only Claude who dared such a visit, which lasted a total of 2 weeks (and which was to take longer, but suddenly was interrupted).

Had she  ever been exposed?

It is believed that the falsity of Claude as “Jeanne” is proved by the fact that as many as three times she had been exposed as a cheater: the first time in Orleans in 1439 and therefore she quickly ran away, for the second time in Paris, where she was interrogated and a third time by King Charles VII personally in 1440 or 1441. Some authors believe that the meeting of Claude and the King had already taken place in 1439.  While we do not undermine the argument that Joan and Claude were two different persons, we need to emphasize, for the sake of accuracy, that the thesis of triple exposure of Claude is simply completely false. If Claude was exposed by anyone at all, it was only by Charles VII. We know this from a document by few decades later, written in the year 1516 (3).  However, if this is true, the king acted inconsistently: there is no sign anywhere that he punished her for fraud and such an act could even end tragically for the deceiver indeed, the more so that Claude had been “at odds” with the Inquisition in Cologne since 1436…  Instead, she was free to return to the Jaulny castle where she lived and could continue to use titles that clung to Joan of Arc.  In Paris, the interrogation did not lead to any exposure and Claude was released. She had never admitted there that she was not Jeanne, and to the question of whether it was the Maid, she replied very cleverly (4).  The whole of her testimony there even strongly suggests that she definitely affirmed herself as Jeanne d’Arc.

In Orleans no-one even attempted to expose her, but instead they gave her a warm welcome, and a feast to celebrate her arrival was arranged,  3 years after the anniversary funeral service was discontinued, having been established in 1431. As if that was still not enough, on arrival at  Orleans, she was awarded (between July 18 and August 1 1439) quite a special gift of gold for her part in the struggle to break the English siege of the city, which lasted from 1428 till May 1429. We still do not know why in 1439 Claude unexpectedly cut short her stay in the city. This unexpected change of plans is a breeding ground for conclusions which do not find support from any shred of evidence in any source. These are such situations where it is reasonable to ask why the authors who believe that they know the truth would use unnecessary untruths to support this truth. In this way, they would just undermine it.

“The Second Face”, i.e. more similarities than differences               

Anyway, if one already criticizes Claude, why not those princes and counts, who even initiated an attempt to make an excommunicated man a bishop? Who has funded that chutzpah? It was not Claude, it was them.

Claude in some way had become a tool utilized by those aristocrats who had a lot, and wanted even more. Just as before, Jeanne became a victim. Except that, at least the counts and the princess took care of Claude by having arranged her marriage and ensured a future for her, even if she did not achieve much for them. On the other hand, Charles VII did not even lift his little finger for Joan in 1431 in order to save her, even though he owed her a lot, namely his crown…

When the question arises (based on her own testimony inParisin 1440) of Claude’s propensity to violence, let us keep in mind that Jeanne also did not lack this inclination. We do not have any proof (except the aforementioned evidence fromParis) that Claude was particularly violent.  Nothing really, for the whole 13 years from 1436 to 1449! And if Jeanne’s irritability is explained  passionately, by Allen Williamson – by the hardships and dangers of soldiering, and the inconvenience of wearing armor, why not extend this argument also to Claude, who in the end had been exposed to similar inconveniences and dangers?

One of the biographers of Joan of Arc, Edward Lucie-Smith, writes in the preface to his book:

“My Joan is perhaps less admirable than Joan is to be found in most of the contemporary literature. She is intensely arrogant, violent (but afraid of her own violence) and not always truthful. She is a prisoner of an obsession, or of a group of obsessions. At the same time she has moments, and more than moments, of ordinary human fear, self-doubt and depression. We may pity, admire and even love her. At the same time we may feel a sneaking sympathy for those – even those who were supposedly champions of the same cause, such as Regnault de Chartres, Archbishop of Rheims – who grew to detest her”. (“Joan of Arc”, Penguin Books, 2000, p. xiii).

We do not tend to sympathize with Jeanne’s enemies. But we are able to see a bit more in her “double” than just a usurper.

“Today it is clear that the execution, with which the English authorities had intended  to write finis to a troublesome career, was instead the true start of one of the most considerable legends in European history. Like most legends it appears in the variety of guises. The Joan of Voltaire, the Joan of Schiller, the Joan of Michelet, the Joan of Anatole France and the Joan of George Bernard Shaw are all different from one another. In modern historical literature she has been presented as everything from a  great Christian mystic and visionary to the leader of a secret and unorthodox religion. The notion that she escaped burning, persists; and some writers have been attracted by the idea that she was not a  mere peasant girl at all, but a royal bastard with Valois blood in her veins. Theories of this kind seem to me unprovable.” (E. Lucie-Smith, “Joan of Arc”, Penguin Books, 2000, page 3).

Indeed, the belief that Joan of Arc and Claude des Armoises (and even Jeanne de Sermaise) are all one and the same person, still persists here and there to this day, and namely almost continuously since the fifteenth century (5) .  A manuscript, once found in England, contains an information that “Finally, they burned her publicly, or another woman like her: concerning which many people were and still are of different opinions.”  The stories of other “Joans”, chiefly Claude, are a continuation of the same legend.  There are authors who have rejected, and still reject, the thesis of the death of Joan in 1431, because no record of her execution has been found in the chronicle of the town of Rouen. They seem to say: “Okay, she was sentenced to death, but where is the evidence that, indeed, it was her who was killed and not someone else?”

After having married Robert de Armoises Claude lived with him in his castle in Jaulny. Jaulny is not very far from Domremy, where Joan of Arc was born and raised. The proximity of this village did not seem to bother Claude in the slightest. This supports the version of her great similarity to Jeanne. After her own death, she was buried in the chapel in the nave of the church in Pulligny, which is also close to Domremy. For at least two and half centuries there was a plaque with the inscription that read as follows:

Here lies the honourable lady

Dame Jeanne du Lys, La Pucelle de France

Dame de Tichemont

Who was the wife of our Venerable Knight

and the Lord of this place

and who passed away on the 4 th day of May 1449

Her soul rests in God

          Amen (6)

Somehow that epitaph did not disturb the local population over the centuries. It was removed by order of the episcopate of France in 1909, i.e. 460 years after the death of Claude, in connection with the process of the beatification of Jeanne. (7)
The Dutch author Dick Berents in his article “The Resurrection of Joan of Arc” (in a collection of articles “Joan of Arc: Reality and Myth” ), compares Jeanne with Claude on the basis of a positive and negative stereotype, writing:

“She must have looked a bit like Joan: perhaps not enough to fool people, but enough to allow outsiders to believe that she could be the real Joan. The king did not trust his memory of her appearance. She must also have known something  of the real Joan, but she certainly did not understand her.

For she was not at all like the real Joan of Arc. She spoke in vague comparisons, the real Joan always spoke clearly and understandably. She was frivolous when it came to dancing, feasting and drinking, while the real Joan was not. She killed people, but the real Joan never killed a single person. She married and had children, while the real Joan had vowed chastity before God. Apparently she had trouble putting her heart into her new identity.” (pp. 93-94)

We believe that Berents’ first argument fails for the reasons mentioned before when touching the subject of the appearance of Jeanne and Claude. We agree with Berents that Jeanne and Claude were two different persons. However, the arguments that he used, are not evidence and are not even sufficiently justified to prove the fact. As for the second argument of “speaking in vague comparisons”, we actually have only one source, quoted here in footnote No. 1, where it is mentioned that she “spoke in parables” (it is unfortunate however that it does not give any specific examples of those “parables”). And Jeanne herself was not always saying everything directly, as is shown by some of her statements from her condemnation trial  – like when she told the judges about the “angel and crown” (quoted at length are those statements in the previous article.) As for the remaining points of frivolity, eating, drinking, killing and having children, let us get real:

Joan of Arc remained in the army only for one year. As for Claude, it looks like  – with some breaks – she spent at least several years in this way.  Even the best nature can deteriorate over time under such conditions. Especially if you think of some types Joan and Claude had to work with there. Let us mention just one such individual: Gilles de Rais.  He knew Joan of Arc from her campaigns of 1429  and 10 years later Claude served with him in the army in the rank of  Captain (if historians have rightly linked Claude des Armoises to this episode). He succeeded in reaching the rank of the Marshall of France and got rich in the Hundred Years War. He was an apt politician and soldier, but blinded by careerism and greed. His greed was so great that legends circulated that he engaged astrologers to produce gold…. He was also a sexual pervert, paedophile and murderer who allegedly boasted that in his life he killed 800 people. He ended up at the stake of the Inquisition in Nantes for heresy and murder in 1440.  Even if Saint Joan “learned”  to drink and dance in his “company”, no-one could say that she “learned” too much evil….    It is interesting to note that the “Formicarius” by Johannes Nider, quoted here before showing Claude in the bad light because of these dances and feasting, does not mention a word about any promiscuity of the woman or any other evil deeds, even a minor theft …

Speaking of killing people – this is another  of Berents’ objections to Claude. There is only one single testimony by Claude that she killed someone in combat, when she had to serve in the army of the Pope (it would have been in the years 1431 to 1433). Exactly: that she killed someone in combat, not that she was “killing people”. This is a bit different from being involved in murders. Had Jeanne killed anyone in her life? Generally there is a perception that she did not.     Or so she claimed, when she was being tried in Rouen, between February and May 1431. And so it was claimed more than 20 years later by witnesses in the rehabilitation trial. One does not have to be a  genius to guess that if someone is prosecuted and threatened with death, then there will be no inclination on his/her part to admit to killing people. And  a trial of rehabilitation of such a person on the other hand also does not serve to level any murder charge against such a person…    When Joan broke her famous “Sword of Saint Catherine”, she immediately received a new one. Weighing it in her hand, and having made ​​a few sweeps with her arm, she declared with satisfaction that “it is good for cuts and thrusts.”   It does not prove, of course, that she had killed anyone with any “cut and thrust,” but it also certainly does not mean that she would not be capable of this.   Just look at her very bellicose “Letter to the English” to find that out (8). And do not forget about one more thing: Jeanne had never had any military rank. Claude was reportedly a Captain … From her, combat was required, and from Jeanne it was not. This does not mean that Jeanne was only a “mascot” for the army, undoubtedly she had a talent for leadership and great power of persuasion (like Claude …).  Therefore, given the lack of requirement to take part in direct combat, it seems much more likely that Jeanne, rather than Claude, had lesser opportunity to have killed anyone. Personally, we believe that the boundary between the sacred and the profane is often thinner than it sometimes seems.

Well, and that Jeanne was not married and had no children? She began her campaign in 1429. She was born somewhere between 1407 and 1412 year, which would make her from 17 to 21 years old at that time.  If Claude was about her age, in the year 1436 – when she first appeared “on stage” – she would have been between 24 and 29 years old.  One can imagine that a person 17-21 years can easily imagine a life in virginity than a woman approaching the age of 30…   Not only that: if we already speak of virginity vows by Jeanne, it is worth remembering how she described it: to remain a virgin for as long as God will require it from her  (9);. And who of us knows how long Joan believed that God required it?

In our opinion an entirely different “scenario” of the story of Jeanne and Claude is more credible: that both of them were very similar to each other, both in appearance and character; energetic, enterprising and intelligent far above average. And it is not anything unheard of, that people very similar to each other physically have a number of similar mental and psychical characteristics.  Therefore both Jeanne and Claude were like the two “halves” of one human nature, representing their different uses like the original and its imperfect reflection in the mirror, like the averse and reverse sides of a coin, like a work of art and its imitation. But the work of art and a copy look like twin sisters. One of these women had an ideal. However, the second one  did not. And this is the important difference between Jeanne and Claude: idealism.

Such an image of this story still shows which person is better and which is worse, but it also shows that there is no artificial, primitive, Old-Testament division between the “black” and “white” characters such as “Cain and Abel”. But  each of these women was able to reach out and get “to the other side” of the combined image. It also shows us Claude as a mother who raised children. Not such a “black” end to the life of the woman after all.  On her portrait at the Jaulny castle she looks pretty good  for a person who also went through severe trials in her life (she was also reportedly wounded in battle, like Jeanne…). Who knows if it was ultimately not those wounds that contributed to her relatively early death (if she died in 1449, she could have been between 37 and 42 years old if she was of the same age as Jeanne).

Idealism was then the quality which made for the main difference between the two women who otherwise were very similar. It was idealism of one of them that led to ​​her being  called a “saint” and “heroine” while the other one is referred to as an  “adventuress”. The fact that both in their lifetime were considered by many to have been frauds and usurpers, is simply a matter of proven historical fact. Just as it is the fact that today, generally only one of them is so termed. Claude is therefore a “second face” of Jeanne, both in terms of physiognomy and personality.

The identity of Claude

As for the passage quoted from the statement by Edward Lucie-Smith on unprovable  theses, let us add that at least there is the opportunity to verify whether the subjects of such theses are likely to have happened or not. Who Claude des Armoises was can be verified at any time. Her remains rest where she was buried more than 560 years ago – unless they were moved elsewhere (10).  They can be subjected to DNA testing – and an opportunity can be also taken to perform facial reconstruction based on her authentic skull – thus verifying the reconstruction shown here, which was done years ago  in Germany.   And in future – if Claude and Joan are really not one and the same person – Jeanne’s remains will be found as well. As to this we do not have the slightest doubt. It’s only a matter of time and improved techniques of criminological research.

And it would be possible to obtain DNA. Not so long ago it proved possible to reproduce the Neanderthal DNA. How much easier would it appear to extract DNA of a person living about 600 years ago? Here, a small digression: it is now relatively difficult to extract DNA of a burnt person given a large degradation of DNA.  However recently scientists measure their strength against this problem as well.

Various theories of the history of Joan of Arc have been circulating for over 600 years. And there has never been any “witch hunt” in search of a variety of “revisionists”, “deniers of execution” or various kinds of propagators of a “Rouen lie” (from “Rouen”, a place of execution).  

We also hope that a final and victorious end will be put to hunt for ‘witches’, or the other “deniers” and proponents of other so-called “lies”.

A Hypothesis (maybe crazy, but …)

If Claude wanted to pretend to be Joan of Arc, why then had she initially used her other name “Claude”?  Dick Berents, whom we have already quoted, claimed that ” Apparently she had trouble putting her heart into her new identity.” (“Joan of Arc: Reality and Myth”, p 93). Maybe so. Although we have just some doubt as to whether a person intentionally wanting to deceive anyone, would have committed such a folly. Could a person known to be able to speak “in parables”, that is an intelligent person, not be able to hide her previous publicly known name if she wanted to be known as someone else?   Not only that: if, according to Berents, Claude could not break away from her previous identity, then, the previous identity was composed not only of her first name, but also of her surname and place of origin (at least the region, if not the village or city). Why, then, did she “insist” only on her first name?

In this paper we often name her “Claude”. But in reality she seemed to have used it only at the beginning of the affair described here, in the year 1436.  Afterwards she used (as it is confirmed in documents from that era), the name “Jeanne”, including the title, “du Lys” and as “Pucelle de France” and, after her marriage, her new surname “des Armoises”. The aforementioned gift, which she received in gold inOrleansin 1439, was recorded as offered “To Jeanne des Armoises” (“A Jehanne des Armoises”). Her epitaph, also has no name “Claude”, which means that she did not use it.  Why then had that name been appearing at the beginning only to disappear later altogether?  Perhaps indeed, as Berents wants, because at the beginning Claude had problems with adopting a “new identity”, and then gradually it became easier for her to do so. Except that, unlike Berents, we believe that a different version of the “problem of adaptation” would be much more logical.

Berents’ thesis is only a presumption and a hypothesis. In our opinion, a not very logical one. We will consider yet another possibility, yes, perhaps also unlikely, but still possible and quite logical.

To begin with, we have no information about at least half (the first half) of Claude’s life. We do not know where she came from, whose child she was and which last name she bore before the year 1436.  We know that later she was giving herself out for Jeanne. We assume here also that she was not Jeanne. It seems to be sufficient to most authors to call her “a fraud”. Because she was a “usurper”, we assume. Not necessarily, however. She must have been a fraud in order to be a usurper. How can one be sure that it is just a scam?   It is the only assumption at this stage – maybe true, but still only an assumption – and a hypothesis, nothing more.

Fraud in this case would undoubtedly occur if the person fully consciously presented a false identity with the aim of misleading her environment. Well, is there at least a shred of evidence that Claude did so knowingly?

We are not trying to promote fiction or products of our imagination as an “established truth.” At most, we propose simply to look among a number of different possibilities but also at this one: she did so unwittingly. How could it have possibly happened?

If she was engaged in warfare, there is little doubt that she was exposed to the risk of injury and of a loss of consciousness. More than once people were losing memory, for a short or long time, as a result of head injuries.  This is especially common among veterans of wars. There are now entire websites devoted to such cases (not to mention the extensive literature), so one can check it out.  This memory loss may be part of or even a whole of the so-called PTSD (“post-traumatic stress disorder”), often caused by TBI (“traumatic brain injury”).  Nowadays such cases are mainly due to injuries resulting from explosions or shootings. In the fifteenth century however they were not less dangerous as a result of a direct clash in combat. Just a perusal of weaponry used at that time can convince one that the danger was very real.

Nowadays, TBI and PTSD are subject to endless research, injured soldiers undergo psychotherapy, lasting sometimes whole years, examinations, brain scans and other forms of treatment. Such possibilities, however, did not exist in the fifteenth century, which means that practically, if the symptoms did not subside automatically, convalescence (completely unaware of such conditions), could take a long time.

Having woken up and having gradually recovered from such an experience, Claude could have continued her engagement in war (for example in Rome, as she stated later in Paris), while not knowing completely who she was.  Maybe it was from that “post-traumatic” period in her life that her name “Claude” came, not connected, however, to any particular surname … Just: “Claude”…

In such case, it was enough that she arrived near Metzyears later, in that region of Lorrainein which Jeanne was born, and that  someone (it does not matter who!) “recognized” Jeanne in her.  Claude could therefore gradually come to believe that she indeed was Jeanne. This new identity would have been able to fill existing gaps in her memory and, in addition, that particular  identity was extremely attractive, meaning one could accept its genuineness extremely happily, as is measured by the fact that Claude was not the only usurper. And it would have been a particularly attractive identity to a person actively engaged in warfare.

Taking a new identity was a gradual process, hence the initial “split personality” as to the identity and to the use of two names together. The fact that they were used simultaneously disproves any possible dishonesty on Claude’s part. On the contrary, it proves that Claude was in this respect completely honest and did not try to hide anything.

In the “Chronicle of the Dean of St-Thibaut de Metz” we read that she “arrived” in the vicinity of Metz(where from?) on 20th May and that she was Jeanne and that she called herself “Claude” at the same time. The “Chronicle” does not tell us what happened before. It could have been that “transitional period” in which she could have adopted her new identity under the influence of other people, who were aroused by the fact of having found Jeanne. It said also (see footnote 1) that “on the same day her two brothers came to see her …”. What does it mean “on the same day they came”? How did they know so quickly? (there were no phones those days). Someone had to tell them before. Who? It is possible that the same people who had “found Jeanne,” and hastened to inform the two brothers du Lys…

The rest you have already read above …

Our attention was drawn to the fact of Claude’s insistence to cling to her identity as Jeanne du Lys, until her death, even after getting married and after the acquisition of an aristocratic name.  Certainly the goal here could not have been to acquire a title to nobility. She was already ennobled through the name “des Armoises”, therefore she would not need to call herself “du Lys” for the next 13 years.  And it aroused our wonder that she continued the acquired identity of the heroine even after having been reportedly – according to the chronicle by Pierre Sala – “exposed” by Charles VII and fell to her “knees” to confess “ the whole betrayal” to him. This in itself should have put a final end to all her claims to the personality, which was not hers. Even the attractiveness of the scheme could not have been tempting enough under such conditions, because it would be too dangerous. Nevertheless she clung to that identity as strongly as before and without having attracted any recorded penalty for the fraud … a fraud for which she could have paid dearly, especially since she had problems with the Inquisition inCologne.

We are not trying to diminish the importance of the chronicle  by Pierre Sala  nor his source of information in the person of Guillaume Gouffier, though Gouffier was born nearly half a century after the alleged meeting between Claude and the King, so by no means could he have been an eyewitness, and many an historian expressly states that Claude never met the King.   Anyway, Gouffier (and Sala after him) limited himself to the vague comment that Claude “confessed” but did not quote the exact words with which she was to do so.  It was enough after all that after having heard the King’s question about the “secret” she fell on her knees begging for forgiveness, because she did not remember any secret. And already this fact itself could have been mistaken for the admission of deceit and guilt, while there might have been no guilt at all…

Why could Claude, especially after her final “exposure” as a fraud, continue, and namely with impunity, her undue use of Jeanne’s titles in the region in which Jeanne was well known? (11)  Why, after her death, could her epitaph with those two titles hang in the church for centuries, as if “officially” confirming her false identity?

We are not committing dishonesty by proposing to consider this version of events, especially if at the same time we recognize that the version seems unlikely  – though still much more likely than the version according to which Claude would like to pass as someone else while dragging her previous name everywhere she went. We would commit dishonesty if we proclaimed our version as “an established truth” without warning anyone  that it is merely a hypothesis.

Useful links:

• Joan of Arc: Reality and Myth (pdf)
• The Sword of God: Jeanne D’Arc Or Joan of Arc (pdf)
• Wer war Johanna von Orleans? (Video in 7 parts), 
  
• Jeanne d’Arc – Die Jungfrau von Orleans
• Les Secrets de Jeanne (“revisionist” version of the story of Jeanne)
• Joan of Arc Archive (“traditional” version of the story of Jeanne + archive)
• Page of Sergey A. Gorbenko

Footnotes:

1.  From “Chronicles of the Dean of St. Thibaud de Metz “(” Chronique du Doyen de Saint-Thibaut deMetz “):

“… On the 20th day of May of the above-mentioned year came Jeanne, who was in France, to La Grange aux Ormes, near St.Prive and was taken there in order to confer with each of the Lords of Metz, and she called herself Claude. And on that day  her two brothers day came to see her, one of whom was a knight called Messire Pierre, and another, ‘petit Jehan’, was a squire. And they believed that she was burned, but as soon as they saw her, they recognized her and she them. And on Monday, the 21st day of that month, they took their sister with them to Boquelon, and Monsieur Nicole, who was a knight, gave her a powerful steed worth thirty francs, and two saddle pads.  Monsieur Aubert Boulle gave her a riding hood, Monsieur Nicole Grouget a sword, and the said maid neatly mounted her horse and said a few things to Monsieur Nicole, by which he understood very well that it was she who was in France, and she was recognized by multiple marks as a virgin Jeanne of France, who escorted King Charles to Reims, and a few declared that she was burned in Normandy. And she spoke mostly in parables. “

2.  “When the Virgin of France was in front of La Rochelle, an event of major importance took place. She wrote to the king of Castille and sent her messengers in addition to those sent to the king of France. She begged that he send her a pair of Armada ships, and His Majesty was obliged to do so in accordance with the alliance and brotherhood between His Majesty and the King of France. And they came to Valladolid, where the King stayed in the year, fourteen hundred and thirty-sixth (…) And when they came to the king with a letter from the Maid, The Great Constable showed the court the great signature, as if it was a very respectable relic. Because, as he himself was a very brave and courageous man, he loved those who were also like him and he had high esteem for the acts of the Maid (…) … and many asked  the king, that he decided to send a fleet to the Maid, because it may well help the King of France (… ). And  immediately The Great Constable sent orders to the sea coast in the province of Vizcaya, in Lepusca and other places, and sent twenty-five armed ships and fifteen caravels, the largest they could find, filled with weapons and the best people (…) With this assistance, the Maid  took the said city, and there were other battles and victories, when the fleet of Castille has gained great prestige … “.

(“Chronicle of the Great Constable Alvaro de Luna”)

This material, according to historians is largely fictitious, or even completely fictitious. Some even believe that this is simply a “copy” from another Spanish work of the time, “Corónica de la Poncella”. Both these works show, however, the popularity Joan of Arc enjoyed in Spain…

3.  “The lord told me that ten years later, a false Maid was ushered to the king, and some wanted to have their way, spreading rumors that the first Maid was resurrected. When the king heard this news, he ordered her to him and she appeared before him. He was amazed and could not say anything else than to greet her gently. And he said: ‘Welcome back, Maid, my dear friend, who in the name of God knows the secret between her and me.’

And in a surprising way this supposed Maid, after she heard these words, fell to her knees before the king and immediately confessed her whole betrayal. “  – the chronicler Pierre Sala in “Hardiesses rois et des grands empereurs” (“The boldness of the great kings and emperors”) , 1516.

The secret between the King and Joan is not known to this day. According to tradition, Joan of Arc during her first meeting with Charles VII was to tell him a secret. According to the text quoted above, Charles asked Claude about the content of that mystery, a mystery which Claude could not know.

To be more precise, “the lord” who was to tell this story, was Guillaume Gouffier who himself was born almost 50 years after the meeting of Charles with Claude.

4. “The armed men brought a woman who previously was very honorably received in Orleans. But when she was already close to Paris, the same mistake was made that she was believed to be The Maid. And for this reason the university and the parliament decided to bring her to Paris, either voluntarily or against her will. There, in the huge courtyard of the palace, she was shown to the people on the great marble pedestal. There they dealt with her ​​life and questioned her about it in every way. And she said that she was no longer a virgin and that she was married to a knight, with whom she had two sons. “

(“Journal d’un Bourgeois de Paris” or “Diary of a burgher ofParis”, written in the years 1405 to 1449)

5.  A manuscript found in England  (manuscript 11 542 in the British Museum) contains information that “Finally, they burned her publicly, or another woman like her: concerning which many people were and still are of different opinions.”

William Caxton in “The Chronicles of England,” claimed in 1480 that after the verdict Jeanne waited more than 9 months for her execution. In addition, other sources give the date of her death, not only as 30 May 1431, but also variously as 14 June 1431 and 6 July 1431.

“La Nef des dames vertueuses” (“Nave of virtuous women”), dated 1503, by Symphorien Champier reports that Jeanne “was captured through treachery and given to the English, who, in defiance of the French, burned her in Rouen, and still say, that the French deny it”
(“fut en trahison prise et baillée aux Anglais qui, en dépit des Français, la brûlèrent à Rouen, ce disent-ils néanmoins et que les Français nient“).

In 1570 Gabriel Naude wrote in „Livres de l’estat et succès des affaires de France”, that “The Maid was never burned in any way other than as an effigy” („Pucelle n’avait jamais été brûlée qu’en effigie”), 

Nicolas Lelong wrote in 1783 in his “Ecclesiastic History of the Diocese of Laon” („Histoire Ecclésiastique du Diocèse de Laon”):

“We still doubt whether the Maid of Lorraine, who was led to the stake with her face veiled, was really burnt”

6.

8.  “+ Jesus Maria + 
King of England, and you, Duke of Bedford, who call yourself Regent of the kingdom of France; you William de la Pole, Count of Suffolk; John, Lord Talbot; and you Thomas, Lord Scales, who call yourselves lieutenants of the said Duke of Bedford, do justly by the King of Heaven; render to the Maid who is sent here of God, the King of Heaven, the keys of all the good cities that you have taken and violated in France. She has come here from God to restore the royal blood. She is all ready to make peace, if you will deal rightly by her, acknowledge the wrong done France, and pay for what you have taken. And all of you, archers, companions of war, nobles and others who are before you; and if this is not done, expect news of the Maid, who will go to see you shortly, to your very great damage. King of England, if you do not do this, I am Chef de Guerre, and in whatever place I shall find your people in France, I will make them go whether they will or not; and if they will not obey I will have them all killed. I am sent here by God, the King of Heaven, each and all, to put you out of all France. And if they will obey I will be merciful. And stand not by your opinion, for you will never hold the kingdom of France through God, King of Heaven, son of Saint Mary; it will be thus ruled by King Charles VII, true heritor; for God , the King of Heaven, wishes it, and this to him is revealed by the Maid, and he will enter Paris in good company. If you will not believe the news from God and the Maid, in whatever place we shall find you, we shall strike in your midst, and will make so great a hurrah [hahay] that for a thousand years there has not been one in France so great, if you do not deal justly. And you may well believe that the King of Heaven will send more strength to the Maid than you will be able to lead in all your assaults against her and her good soldiers. And when the blows fall we shall see who will have the better right from God of Heaven. You, Duke of Bedford, the Maid begs you and requires of you that you work not your own destruction. If you listen to her you will yet be able to come in her company to where the French will do the finest deed that ever was done for Christianity. And reply to this, if you wish to make peace at the city of Orleans; and if thus you do not do, you will shortly remember it to your great sorrow. Written this Tuesday, Holy Week.” [March 22, 1429.]

Of course this letter does not constitute proof that the English were being killed. It is known that many of them were taken prisoner, but prisoners were not killed. During the trial atRouen, except for the case of the Burgundian named Franquet d’Arras (who was an incredible rogue), one could not prove anything.

However, after reading this letter, I can not be entirely sure whether she would not be able to kill anyone…

9. More than that: during the process ofRouen asked Jeanne was asked (afternoon March 17, 1431):

– “Joan was it never revealed to you that if you lost your virginity, you would lose your happiness, and that your Voices would come to you no more?”

(J.d ‘A): “It has never been revealed to me”

– “And if you were married, do you think your Voices would come?”

(J.d ‘A): “I do not know, I wait on Our  Lord.”

10.  Serguei A. Gorbenko , a Ukrainian anthropologist and expert in facial reconstruction from skulls, was authorized in 2001 by the French government to test the burial crypt at the Basilica of St-André Cléry. Among the buried there is King Louis XI, son and successor of Charles VII, the same Charles who owed ​​his crown to Jeanne.  Gorbenko found the sarcophagi desecrated and bones of the dead mixed with other bones, which probably happened during the French Revolution.  Therefore he searched the adjacent crypt in which the remains of Count Jean de Dunois , comrade in arms of Joan of Arc, rest. There he discovered, to his surprise, yet another coffin in which there were bones of a woman who died at the age of over 40 years. The type of skeletal deformations convinced Gorbenko that the woman wore a suit of armor, and that she was riding a horse from an early age. She also had disproportionately large hands. Gorbenko even came to the conclusion that he found the skeleton of Joan of Arc.

He is personally convinced that Joan and Claude are not only one and the same person, but that behind them there is still someone else, namely the Princess Marguerite de Valois.  About the execution of Joan in Rouen he  writes:  “… instead of a princess they burned another girl, perhaps also named Jeanne, perhaps a peasant, perhaps even of Domremy.” (“…вместо принцессы сожгли другую девушку , возможно также по имени Жанна , возможно крестьянку и возможно из Домреми .’).

 “In 2001, facing  a mess of bones in the crypt of the basilica of Notre Dame de Clery, I was forced to acquaint myself with them and the history of the burials in more detail, which showed me these amazing facts.”
(„В 2001 году, столкнувшись с путаницей в размещении костей в склепах базилики Нотр-Дам де Клери, я был вынужден изучать их и историю погребений более тщательно, что открыло мне эти удивительные обстоятельства”).

There is yet another twist to the story of Jeanne des Armoises. When Jeanne’s epitaph was removed from the chapel in the church (and possibly her body from the crypt…), Father Celestin Piant who was the parish priest in Pulligny was seen in his last years of life, spending time in meditation in front of this ossuary (see photo above) in front of the church, on the cemetery ground. He also wished to be buried in front of the ossuary. His wish was granted to him and he was buried there after his death in 1938. Was he convinced that the remains of Jeanne d’Arc (des Armoises) were moved there from the crypt?
More on the church, cemetyry, the crypt and the ossuary on this website
http://www.jeannedomremy.fr/S_RouenClery/pulligny.htm

Either way, the history of the phenomenon known as “Joan of Arc” is indeed a fascinating one and perhaps we shall return to it.

11. In 1476 in a court case concerning the  Vouthon family of Sermaize, especially  the  brother of the mother of Joan of Arc, Isabel Romeé, several witnesses testified  that “Jeanne” was regularly seen in Sermaise  in the 1440’s and 1450’s,  when she was visiting the Vouthons with her brother (or “brother”), Jean (this was the “petit Jehan,” mentioned here at the beginning), to feast with them. (In the 1450’s this must have been the other impostor, “Jeanne de Sermaise”).  She was  known there  as “Jehanne  La Pucelle.”  One of those witnesses, 70-year-old Jehan la Montigueue, testified that in 1449 (it had to be before May 1449, we presume) “Jehanne,” arrived there again. She was dressed in male attire. After the meal, the family played tennis. (Tennis had been known in France since the twelfth century. At that time racquets were not used in the game,  and the ball was struck with the palm of the hand. Racquets appeared only in the sixteenth century). One of the local clergyman joined in the game. Afterwards “Jeanne” (ie our “Claude”) told the cleric that now he could  say that he had played with the “Pucelle de France”. The news gave the Reverend  great joy …

She had  audacity and a sense of humor, one has to admit, a bit like her predecessor, the real Jeanne, who – as mentioned in the first article – once assured the famous monk, Brother Richard, that she was not a witch: “Approach boldly. I will not fly away “…

Сообщение Клод, друге обличчя Жанни д’Арк появились сначала на SAGOR.

Жанна Д’Арк – внебрачная дочь короля

Львов. 17.02.12/ В мире/Трибуна.// http://www.tribuna.ru/news/world/tayna_orleanskoy_devy/

Когда английский король Генрих V заявил о своих притязаниях на французский престол и вторгся на север страны, то для поднятия духа у защитников родины был создан патриотический миф.

Аристократические круги внушили людям, что избранная Богом безвестная девушка из Восточной Франции обладает даром провидения и именно ей суждено спасти страну.

Нареченная ими Жанной д’Арк, она в 17 лет возглавила осаду Орлеана и после освобождения города от англичан в 1429 году стала именоваться Орлеанской девой. Под ее руководством армия одержала немало побед, и народная героиня затмила своей славой мечтавшего о престоле Карла VII. Но и сама из-за этого стала неугодной знати.

Как известно, Жанна д’Арк была схвачена предателями-бургундцами, продавшими ее англичанам. Те объявили ее ведьмой, обвинили в ереси и после суда 30 мая 1431 года сожгли на костре.

Однако украинский ученый, получив поддержку французских коллег, в результате долгих поисков, всестороннего анализа архивных сведений пришел к выводу, что истинная Орлеанская дева оказала на церковных судей такое сильное впечатление, что ее оставили в живых. Вместо нее на костер была отправлена другая женщина, обвиненная в колдовстве. По передававшимся из поколения в поколение свидетельствам очевидцев, ее лица перед казнью никто не видел.

По мнению Горбенко, по крупицам собравшего множество подтверждающих документов, Маргарита де Валуа, она же Жанна д’Арк, провела всю оставшуюся жизнь в тюрьме. Несколько людей, знавших правду о ее происхождении и выдающейся роли в национально-освободительной борьбе, похоронили женщину в фамильной усыпальнице Валуа – базилике Нотр-Дам де Клери в Орлеане.

Скрупулезно исследовав останки, хирург-ортопед Сергей Горбенко привел доказательства, что она была чрезвычайно развита физически, часто ездила верхом, носила металлические доспехи.

Из истории мы знаем, что в 1456 году Жанна д’Арк была торжественно реабилитирована на судебном процессе, а в 1920 году католическая церковь причислила ее к лику святых. Так, может, не столь уж важно, если это всего лишь псевдоним Маргариты де Валуа? Ведь величие национальной героини Франции и значение ее подвигов непоколебимы.

Сообщение Жанна д’Арк – позашлюбна дочка короля появились сначала на SAGOR.

Жанна д’Арк шість легенд навколо великого імені

January 6, 2012 // Про найцікавіше що відбувається в світі//
http://fermimarfigh.wordpress.com/2012/01/06/zhanna_d_ark_shist_legend_navkolo/

Вона відрізнялася міцним здоров’ям, яке дозволяло їй вести великотрудну життя воїна. Силу її особистого шарму випробував на собі кожен, хто зустрічався з нею, навіть її противники. Час не пощадив зображень Жанни. Але воно зберегло щось набагато цінніше, ніж німих портрети і статуї: безліч достовірних і виразних свідчень.

1431-й рік.

Місце дії – Франція, Руан. У вогні ненависті горить велика подвижниця землі французької Жанна д’Арк Домремі. Пік подій Столітньої війни припав на 1420-й рік, як раз на юність майбутньої мучениці, і ось вже п’ятсот з гаком років її вважають найяскравішим символом самовідданої хоробрості і справжньої християнської чесноти. Навряд чи знайдеться на світі освічена людина, яка ніколи не чув її імені і не знає її короткої, але славної біографії.

Нагородою ж за її подвиги стало звинувачення в чаклунстві і багаття. Однак, правда восторжествувала і велика Діва-войовниця була визнана святою.

Образ, знайомий по ілюстрації в шкільному підручнику: дівчина на коні, в латах, із прапором і мечем в’їжджає в місто обложене. Легендарна Жанна Д’Арк. Якою вона була насправді?

Як вона виглядала?

Ми не знаємо жодного справжнього зображення Жанни. Єдиний, відомий нині її прижиттєвий «портрет” – малюнок пером, який зробив секретар паризького парламенту на полях свого регістра 10 травня 1429, коли в Парижі дізналися про зняття англійської облоги з Орлеана. Цей малюнок не має нічого спільного з оригіналом. На ньому зображена жінка з довгими локонами і в сукні з сборчатой ​​спідницею; вона тримає прапор і озброєна мечем.

Меч і прапор у Жанни дійсно були. Але вона носила чоловічий костюм, а її волосся було коротко підстрижене.
Деякі непевні й узагальнені риси зовнішності Жанни можна встановити по тим «словесним портретів”, які залишили її сучасники. Люди, які бачили Жанну, говорили, що це була висока, чорнява і чорноока дівчина.

Вона відрізнялася міцним здоров’ям, яке дозволяло їй вести великотрудну життя воїна. Силу її особистого шарму випробував на собі кожен, хто зустрічався з нею, навіть її противники. Час не пощадив зображень Жанни. Але воно зберегло щось набагато цінніше, ніж німих портрети і статуї: безліч достовірних і виразних свідчень.

Офіційна легенда N1: Жанна – народна героїня

Жанна д’Арк, яка народилася в сім’ї сільського старости в селищі Домремі під час Столітньої війни, рано усвідомила своє покликання. Одного разу вона почула голоси святих Маргарити і Катерини, які повідомили дівчині, що саме їй належить врятувати Францію від англійського навали. Жанна покинула рідний дім, домоглася зустрічі з дофіном Карлом VII і стала на чолі французького війська.

Вона звільнила декілька міст, зокрема Орлеан, після чого почала іменуватися Орлеанської Дівою. Незабаром Карл VII був коронований в Реймсі, а Жанна здобула ще ряд важливих військових перемог. 23 травня 1430 під час вилазки поблизу міста Компьен загін Жанни був узятий в полон бургундцями, які передали її герцогу Люксембурзькому, а той, у свою чергу, англійцям. Ходили наполегливі чутки, що Жанну зрадили наближені Карла VII.

У січні 1431 в Руані почався процес над Жанною д’Арк. Інквізиція висунула 12 статей звинувачення. У цей час в Парижі королем французьким та англійським був проголошений Генріх VI. Суд над Жанною був покликаний довести, що Карла VII звела на трон єретичка і чаклунка.

Процес вів єпископ П’єр Кошон, який ще до початку суду піддав Жанну медичному огляду, щоб встановити, що дівчина не невинна, що вона вступила у зв’язок з дияволом.

Але огляд показав, що Жанна незаймана, і суд змушений відмовитися від цього звинувачення. Процес, повний каверзних питань і пасток, в які за задумом інквізиторів повинна була попастися Жанна, продовжувався декілька місяців.

Нарешті 29 травня 1431 судді винесли остаточне рішення про те, що підсудна передається в руки світської влади. Її засудили до спалення на вогнищі. Жанні у той час був всього лише 21 рік.

30 травня 1431 вирок привели у виконання. Дощечка на стовпі, до якого прив’язали дівчину, свідчила: «Жанна, яка називає себе Дівою, вероотступніца, відьма, окаянна богохульніца, кровопивця, служниця сатани, раскольніца і єретичка”. Страта проводилася при великому скупченні народу, ешафот оточили шеренги англійських солдатів.

Через 25 років після загибелі Жанна д’Арк була реабілітована і визнана національною героїнею, а в XX столітті католицька церква проголосила її святою. Проте чутки про те, що насправді Жанна д’Арк не вмерла на багатті, а врятувалася, почали ходити в народі відразу ж після страти.

Легенда N2: Жанна не горить у вогні

Український антрополог Сергій Горбенко зробив сенсаційну заяву: Жанна д’Арк не була спалена, а дожила до 57 років (повідомляє «Укрінформ”).

Вона не була пастушкою, як свідчить легенда, а походила з королівської династії Валуа.

Фахівець упевнений, що історичне ім’я Орлеанської Діви – Маргарита де Шампдівер. Досліджуючи останки в саркофазі храму Нотр-Дам де Клери Сан-Андре неподалік від міста Орлеана, Сергій Горбенко виявив, що жіночий череп, що зберігався разом з черепом короля, належав не королеві Шарлотті, яка померла в 38 років, а зовсім іншій жінці, якій було не менше 57 років.

Вчений прийшов до висновку, що перед ним – останки Жанни д’Арк, яка в дійсності була незаконнонародженою принцесою будинку Валуа. Її батько – король Карл VI, а мати – його остання коханка Одетта де Шампдівер. Виховувалася донька під наглядом батька-короля як воїн, тому вона могла носити лицарські обладунки. Тепер стає зрозумілим, як могла Жанна писати листи (цього не зробила б неписьменна селянка).

Король Карл VII зімітував смерть Орлеанської діви: замість неї спалили іншу жінку.
Чутки про те, що справжня Жанна д’Арк не згоріла у багатті інквізиції в Руані в 1431 році, завжди ходили у Франції.

У лічильної книзі міста Орлеана є записи, які свідчать, що через п’ять років після страти брат Жанни листувався зі своєю сестрою, їздив до неї «в Люксембург” і отримував гроші на поштові та дорожні витрати.

Є версія, що Жанна була в почесному полоні у своєї тітки герцогині Люксембурзькій. За іншою версією (так як Жанні, заточеною в Руанському замку, не заборонялося приймати відвідувачів), хтось із її друзів цілком міг підготувати втечу.

Уже в наші дні, в 1995 році, були виявлені залишки підземного ходу, кудись веде з того самого Руанського замку, в якому перебувала Жанна. Можливо, саме з нього було здійснено втечу. Можливо, навіть не втеча, а почесна капітуляція.

Легенда N3: двійники Жанни

Двійники у представників політичної еліти були завжди. Особливою розголосу це ніколи не віддавалося.

Але й не заперечувалося, як само собою зрозуміле. І в наш час інститут двійників себе не вичерпав. Якщо в 1431 році в Руані була спалена якась інша жінка, то хто вона?

Двійник-доброволець, який знав, що за службовим обов’язком може і померти під чужим ім’ям? Або ніяк не пов’язана з Жанною нещасна жінка, яку принесли в жертву, щоб врятувати оригінал? Про це говорять багато фактів.

Дивно, що при суворій дисципліні і скрупульозності інквізиторів немає запису про витрати конкретно на страту Жанни д’Арк. У той час як записи про грошові суми на дрова і інший «антураж” для інших страт наявні. Схоже, дійсно було зроблено все, щоб ніхто не міг розгледіти, кого саме ведуть на поміст.

Його оточили англійські солдати, до того ж засудженої закрили обличчя.

Правда, під час процесу Жанну навряд чи міг бачити хтось, крім інквізиторів, так що обережність була зайвою. Але вона була. Коли вже все відбулося, натовпі було запропоновано переконатися в тому, що єретичка спалена: кат розгріб ще гарячі головешки. Бажаючі дійсно могли бачити обвуглився труп. Але чий він, сказати було рішуче неможливо.

Легенда N4: діва виходить заміж

За однією з легенд, яка, зокрема, викладається в книзі Черняка «Судова петля”, Жанна д’Арк не тільки уникла загибелі, але і розсудливою, вийшла заміж за якогось Робера д’Армуаза і народила двох синів.

Нащадки цього д’Армуаза досі вважають себе родичами Жанни і стверджують, що їх високоповажний предок ні за що б не одружився на жінці, яка не надала б йому справжніх документів, що засвідчують своє походження.

Люди, які знали справжню Жанну, зокрема, її брати із села Домремі і воювали разом з нею солдати, були твердо переконані, що це вона і є. Відомо, що ця таємнича дама жила в Арлон, де вела бурхливе світське життя, потім – в Кельні, а пізніше через політичні інтриги знову повернулася в Арлон. 1439 року чудом воскресла Жанна з’явилася в Орлеані.

Судячи із записів тієї ж рахункової книги, жителі звільненого нею міста взяли Жанну д’Армуаз більш ніж радо. Її не тільки дізналися – в її честь знатні городяни дали урочистий обід, а в подарунок піднесли 210 ліврів: «за добру службу, надану нею вказаному місту під час облоги”.

Легенда N5 (скандальна версія): Жанна була на третину чоловіком

Про це повідомляє журналіст Микола Ніколаєв. Скандальний діагноз поставив російський вчений Ефроімсон.

Лише через п’ять століть після подій, що відбулися вітчизняному ескулапи стали відомі причини, за якими Жанну д’Арк … звинуватили у зв’язках з дияволом.

Розкрити загадку смерті Жанни вдалося, вивчивши біографічні дані і матеріали слідства періоду перебування Орлеанської Діви в англійському полоні. Звівши воєдино безліч ознак і симптомів, вчений дійшов висновку, що знаменита селянка страждала рідкісним гінекологічним відхиленням.

За даними Республіканського центру репродукції людини, в середньому лише п’ятеро зі ста тисяч жінок страждають синдромом Морріса. Таким чином, французькому королю Карлу VII крупно повезло. Виявися Жанна д’Арк абсолютно здоровою, монарх залишився б без корони, а Франція без незалежності.

Легенда N6: Жанну погубила одяг

Рішуче ніхто, крім руанских суддів та їх паризьких однодумців, не вважав Жанну вероотступніцей і єретичкою через те, що вона носила чоловічий костюм. Адже в цьому костюмі її бачили десятки тисяч людей. У ньому вона не тільки воювала, а й відвідувала церкви, молилася, сповідалася, приймала причастя, отримувала пастирські благословення.

Вона спілкувалася з безліччю священиків, але жодного разу не чула від них докору з приводу неналежного сукні.

Більше того. Чоловічий костюм був на Жанні і тоді, коли вона стояла перед комісією в Пуатьє, яка спеціально з’ясовувала питання щодо відповідності слів і вчинків дівчата нормам християнської моралі. Професора богослов’я і знавці канонічного права, що входили в цю комісію, не знайшли в поведінці випробуваної нічого поганого.

Стало бути, і їх не збентежило настільки, здавалося б, явне порушення канонічного заборони.
На думку найбільшого французького теолога того часу Жана Жерсона, ця заборона представляв собою не загальнообов’язкову правову норму, але етичне правило, головною метою якого було припинення розпусти і розпусти. Жанна ж наділу чоловічий костюм з богоугодної метою.

До речі, адвокати папського трибуналу Теодор де Лелііс і Паоло Понтано, ознайомившись під час підготовки реабілітації Жанни з матеріалами обвинувального процесу, прийшли до висновку, що, одягнувши чоловічий костюм і відмовившись його зняти, Жанна зовсім не порушила канонічного заборони.

Навпаки, обидва юриста угледіли в цьому свідоцтво моральної чистоти дівчини, бо за допомогою чоловічого костюма вона захищала свою честь від посягань з боку солдатів і жандармів. Як бачимо, і теоретичне богослов’я, і ​​прикладна юриспруденція не вважали носіння неналежної своєї статі одягу безумовним проявом єресі.

У підсумку

Пристрасті, що киплять навколо життя і, головне, смерті національної французької героїні Жанни д’Арк, схожі лише з багатовіковим суперечкою, ким же був Вільям Шекспір ​​і чи був він взагалі. Історія її короткого життя і мученицької загибелі незмінно хвилює уми солідних істориків і людей мистецтва, але якою була реальне життя Жанни д’Арк, так нікому і не відомо.

Юлія Айгістова

Сообщение Жанна д’Арк шість легенд навколо великого імені появились сначала на SAGOR.

Тайна Орлеанской девы раскрыта

собкор. «ДВ» ЛЬВОВ / 09.08.2011
http://www.dvtornik.ru/articles/2011/08/09/360/2861.html

Директор Львовского института антропологии хирург-ортопед Сергей Горбенко был приглашен французскими властями для оказания помощи в изучении останков средневековых монархов и членов их семей.

После кропотливых исследований в усыпальнице Валуа в Орлеане авторитетный в мире специалист сделал сенсационное заявление: имя легендарной Жанны д’Арк, возглавившей национально-освободительное движение против англичан и получившей прозвище Орлианская дева в знак освобождения Орлеана от захватчиков, носила внебрачная дочь короля Карла VI Маргарита де Валуа.

Как известно, Жанна д’Арк была схвачена предателями-бургундцами, продавшими ее англичанам. Те объявили ее ведьмой, обвинили в ереси и после суда 30 мая 1431 года сожгли на костре. Однако украинский ученый утверждает, что Орлеанская дева оказала на церковных судей столь сильное впечатление, что ее оставили в живых.

По мнению Горбенко, Магарита де Валуа, она же Жанна д’Арк, провела всю оставшуюся жизнь в тюрьме. Несколько людей, знавших правду о ее происхождении и выдающейся роли в национально-освободительной борьбе, похоронили женщину в фамильной усыпальнице Валуа – базилике Нотр-Дам де Клери в Орлеане. Скрупулезно исследовав останки, хирург-ортопед Сергей Горбенко привел доказательства, что она была чрезвычайно развита физически, часто ездила верхом, носила металлические доспехи.

Из истории мы знаем, что в 1456 году Жанна д’Арк была торжественно реабилитирована на судебном процессе, а в 1920 году католическая церковь причислила ее к лику святых.

Сообщение Таємниця Орлеанської діви розкрита появились сначала на SAGOR.

A donzela de Orleans

Notícias – Enviado dia 30 de Maio de 2011
http://www.sobrenatural.org/noticia/detalhar/16696/a_donzela_de_orleans/

Santa Joana d’Arc (em francês Jeanne d’Arc) (Domrémy-la-Pucelle, 6 de janeiro 1412 — Ruão, 30 de maio 1431), por vezes chamada de donzela de Orléans, era filha de Jacques d’Arc e Isabelle Romée e é a santa padroeira da França e foi uma heroína da Guerra dos Cem Anos. Descendente de camponeses, gente modesta e analfabeta, foi uma mártir francesa canonizada em 1920, quase cinco séculos depois de ter sido queimada viva. Foi apenas no século XIX que a França redescobriu esta personagem trágica.

A data de seu nascimento é imprecisa, de acordo com seu interrogatório em 24 de fevereiro de 1431, Joana teria dito que na época tinha 19 anos portanto teria provavelmente nascido em 1412. (Não se sabe a idade correta de Joana pois naquela época não se importavam com a idade exata, por isso o termo certo a usar seria “mais ou menos”. Joana declarou uma vez que, quando perguntada sobre sua idade, “tenho 19 anos, mais ou menos”).

Filha de Jacques d’Arc e Isabelle Romée, tinha mais quatro irmãos: Jacques, Catherine, Jean e Pierre, sendo ela a mais nova dos irmãos. Seu pai era agricultor e sua mãe lhe ensinou todos os afazeres de uma menina da época, como fiar e costurar. Joana também era muito religiosa ia muito a igreja e frequentemente fugia do campo para ir orar na igreja de sua cidade. Quando ela tinha 13 ou 14 anos ela teve a sua primeira experiência mística. Ela ouviu uma voz chamando-a e acompanhada de uma luz. Ela recebeu as visões quando cuidava das ovelhas do seu pai. Visões posteriores eram compostas de mais vozes e ela foi capaz de identificar as vozes como sendo de São Miguel, Santa Catarina de Siena e Santa Margarete entre outras. Em 1428 suas mensagens tinham um fim especifico. Era para se apresentar-se para Robert Bauricourt , que comandava o exercito do rei na cidade próxima. Joana convenceu um tio a leva-la, mas Robert riu dela e comentou com o seu pai que ele deveria disciplina-la.

Mas as visões continuaram e secretamente ela deixou sua casa e retornou a Vancoulers. Baudricourt duvidou dela, mas modificou sua posição quando chegaram as noticias de sérias derrotas nas batalhas de Herrings do lado de fora de Orleans em fevereiro de 1429 exatamente conforme Joana havia predito. Ele enviou Joana com uma escolta para o falar com o Rei e ela escolheu viajar disfarçada com roupas de homem para sua própria proteção. Em Chinon, o rei Carlos estava disfarçado, mas ela o identificou e por sinais secretos eles se comunicavam e ela o convenceu a acreditar na origem divina das sua visões e da sua missão.

Em seu julgamento, Joana afirmou que desde os treze anos ouvia vozes divinas. Segundo ela, a primeira vez que escutou a voz, ela vinha da direção da igreja e acompanhada de claridade e uma sensação de medo. Dizia que às vezes não a entendia muito bem e que as ouvia duas ou três vezes por semana. Entre as mensagens que ela entendeu estavam conselhos para frequentar a igreja, que deveria ir a Paris e que deveria levantar o domínio que havia na cidade de Orléans. Posteriormente ela identificaria as vozes como sendo do arcanjo São Miguel, Santa Catarina de Alexandria e Santa Margarida.

Munida de uma bandeira branca, Joana chega a Orléans em 29 de abril de 1429. Comandando um exército de 4000 homens ela consegue a vitória sobre os invasores no dia 9 de maio de 1429. O episódio é conhecido como a Libertação de Orléans (e na França como a Siège d’Orléans). Os franceses já haviam tentado defender Orléans mas não obtiveram sucesso.

Ela pediu uma tropa de soldados para ir a Orleans .O seu pedido foi muito questionado na corte e ela foi enviada para ser examinada por um painel de teólogos em Poities. Após um exame de tres semanas o painel aconselhou a ao rei Carlos que fizesse uso dos seus serviços. Diz a tradição que um dos membros do painel era um cardeal que conhecia a verdadeira aparência de Santo Miguel, muito bem guardado nos arquivos de Roma e quando perguntou a Joana com era São Miguel, ela o descreveu exatamente como estava descrito no arquivo secreto em Roma.

A ela foi dada a tropa e um estandarte especial feito para ela com a inscrição “Jesus:Maria” e o símbolo da Santíssima Trindade na qual dois anjos presenteavam a ela uma flor de lis e Joana vestia um armadura branca e sua tropa entrou em Orleans em 29 de abril .Sua presença revigorou a cidade e em 8 de maio as forças inglesas que cercavam a cidade foram capturadas.

Ela foi ferida no peito por uma flecha o reforçou a sua reputação de guerreira.

Ela começou uma campanha em Loire com o Duque d’ Alençon, e eles se tornaram grandes amigos.
A campanha teve grande sucesso em parte graças ao elevado moral das tropas, com a presença de Joana e as tropas britânicas se retiraram para Paty e de lá para Troyes. Joana agora estava tentando fazer com que o rei aceitasse a sua responsabilidade e lutou pela sua coroação em 17 de julho de 1429.
E a missão de Joana, conforme as suas visões, estava completada.

Daí em diante devido ao fato que Carlos não forneceu se nem suporte nem sua presença conforme prometido, Joana sofreu varias derrotas. O ataque a Paris falhou e ela foi ferida na coxa. Durante a trégua de inverno Joana ficou na corte onde ela continuava sendo vista com ceticismo .Quando as hostilidades recomeçaram ela foi para Compiegne onde os franceses estavam resistindo ao cerco dos Burbundians. A ponte movediças foi fechada muito cedo e Joana e suas troas ficaram do lado de fora. Ela foi capturada e levada ao Duque de Burgundy em 24 de maio. Ela ficou prisioneira até o fim do outono. O rei Carlos não fez nenhum esforço em liberta-la. Ela havia previsto que o castelo seria entregue ao ingleses e assim aconteceu. Ela foi vendida aos lideres ingleses na negociação. Os ingleses estavam determinados a ficarem livres do poder de Joana sobre os soldados franceses .

Como os ingleses não podiam executa-la por estar em uma guerra eles forjaram uma maneira de julga-la como herege .Em 21 de fevereiro de 1431 ela apareceu a um tribunal liderado por Peter Cauchon, bispo de Beauvais, o qual tinha esperança que os ingleses o ajudariam a faze-lo Arcebispo de Rouen. Ela foi interrogada sobre as vozes, sua fé e sua vestimenta masculina. Um sumário falso e injusto foi feito e suas visões foram consideradas impuras em sua natureza, uma opinião suportada pela Universidade de Paris.

O tribunal declarou que, se ela se recusasse a retratar, seria entregue aos seculares como um herege . Mesmo sob tortura ela recusou a se retratar. Quando finalmente ela foi trazida para uma sentença formal no Cemitério de Santo Ouen, diante de uma enorme multidão ela retratou-se apenas um pouco e de forma bastante incerta e foi devolvida a prisão e voltou a vestir as roupas masculinas que havia concordado em abandonar. Ela teve a coragem de declarar que tudo que ela havia dito antes era verdade e que ela havia recuperado a sua coragem e que Deus havia na verdade enviado ela para salvar a França dos ingleses.
Assim no dia 30 de março de 1431 ela foi levada a praça pública do mercado em Rouen e queimada viva. Joana não tinha completado 20 anos. Suas cinzas foram atiradas no Sena. Em 1456 sua mãe e dois irmãos apelaram para a reabertura do caso, com o que o Papa Calistus III concordou.
O julgamento e o veredicto foram anulados e ela foi canonizada como uma santa virgem e mártir. Ela era chamada La Pucelle “a Virgem de Orleans” .
Na arte litúrgica da Igreja Santa Joana é mostrada como uma garota numa armadura, com uma espada, ou uma lança e as vezes com uma bandeira com as palavras “Jesus:Maria” e as vezes com um capacete .

Nas pinturas mais antigas, ela tinha longos cabelos caindo nas suas costas, para mostrar que ela era vvirgem. Ela as vezes ela é mostrada incentivando o rei , ou seguida de uma tropa ou em roupas femininas com um espada.

Popularmente venerada por séculos, foi finalmente beatificada em 1909 e canonizada em 1920. Foi declarada oficialmente padroeira da França em 1922
Existem histórias paralelas a esta que informam que a figura de Joana era diferente. Ela teria chegado para a batalha em um cavalo branco, armadura de aço, e segurando um estandarte com a cruz de Cristo, circunscrita com o nome de Jesus e Maria.

Segundo esta outra versão, Joana teria sido apenas arrastada pelo fascínio sobrenatural de seus sonhos e proposta de missão a cumprir segundo a vontade divina e sem saber nada sobre arte de guerra comandou os soldados rudes, com ar angelical, e em sua presença ninguém se atrevia a dizer ou praticar inconveniências. Ela apresentava-se extremamente disciplinada.[2]

Teoricamente Joana já não tinha nada mais que fazer no exército já que havia cumprido sua promessa perfeitamente, havia cumprido corretamente as ordens que as vozes lhe haviam dado. Mas ela, como muitos outros, viu que enquanto a cidade de Paris estivesse tomada pelas tropas inglesas, dificilmente o novo rei poderia ter claramente o controle do reino de França.

Joana foi ferida por uma flecha durante uma tentativa de entrar em Paris. Isto acelerou a decisão do rei em bater em retirada no dia 10 de setembro. Com a parada o rei francês não expressava a intenção de abandonar definitivamente a luta, mas optava por pensar e defender a opção de conquistar a vitória mediante a paz, tratados e outras oportunidades no futuro.

Na primavera de 1430, Joana d’Arc retomou a campanha militar e passou a tentar libertar a cidade de Compiègne, onde acabou sendo dominada e capturada pelos borguinhões, aliados dos ingleses, em 1430.

Foi presa em 23 de Maio do mesmo ano. Entre os dias 23 e 27 foi conduzida à Beaulieu-lès-Fontaines. Joana foi entrevistada entre os dias 27 e 28 pelo próprio Duque de Borgonha, Felipe, o Belo. Naquele momento Joana era propriedade do Duque de Luxemburgo. Joana foi levada ao Castelo de Beaurevoir, onde permaneceu todo o verão, enquanto o duque de Luxemburgo negociava sua venda. Ao vendê-la aos ingleses, Joana foi transferida a Ruão.

Joana foi presa em uma cela escura e vigiada por cinco homens. Em contraste ao bom tratamento que recebera em sua primeira prisão, Joana agora vivia seus piores tempos.

O processo contra Joana teve início no dia 9 de janeiro de 1431, sendo chefiado pelo bispo de Beauvais, Pierre Cauchon. Foi um processo que passaria à posteridade e que converteria Joana em heroína nacional, pelo modo como se desenvolveu e trouxe o final da jovem, e da lenda que ainda nos dias de hoje mescla realidade com fantasia.

Dez sessões foram feitas sem a presença da acusada, apenas com a apresentação de provas, que resultaram na acusação de heresia e assassinato.
No dia 21 de fevereiro Joana foi ouvida pela primeira vez. A princípio ela se negou a fazer o juramento da verdade, mas logo o fez. Joana foi interrogada sobre as vozes que ouvia, sobre a igreja militante, sobre seus trajes masculinos. No dia 27 e 28 de março, Thomas de Courcelles fez a leitura dos 70 artigos da acusação de Joana, e que depois foram resumidos a 12 , mais precisamente no dia 5 de abril. Estes artigos sustentavam a acusação formal para a Donzela buscando sua condenação.

No mesmo dia 5, Joana começou a perder saúde por causa de ingestão de alimentos venenosos que a fez vomitar. Isto alertou Cauchon e os ingleses, que lhe trouxeram um médico. Queriam mantê-la viva, principalmente os ingleses, porque planejavam executá-la.

Durante a visita do médico, Jean d’Estivet acusou Joana de ter ingerido os alimentos envenenados conscientemente para cometer suicídio. No dia 18 de abril, quando finalmente ela se viu em perigo de morte, pediu para se confessar.

Os ingleses impacientaram-se com a demora do julgamento. O Conde de Warwick disse a Cauchon que o processo estava demorando muito. Até o primeiro proprietário de Joana, Jean de Luxemburgo, apresentou-se a Joana fazendo-lhe a proposta de pagar por sua liberdade se ela prometesse não atacar mais os ingleses. A partir do dia 23 de maio, as coisas se aceleraram, e no dia 29 de maio ela foi condenada por heresia.

Joana foi queimada viva em 30 de maio de 1431, com apenas dezenove anos. A cerimônia de execução aconteceu na Praça do Velho Mercado (Place du Vieux Marché), às 9 horas, em Ruão.

Antes da execução ela se confessou com Jean Totmouille e Martin Ladvenu, que lhe administraram os sacramentos da Comunhão. Entrou, vestida de branco, na praça cheia de gente, e foi colocada na plataforma montada para sua execução. Após lerem o seu veredito, Joana foi queimada viva. Suas cinzas foram jogadas no rio Sena, para que não se tornassem objeto de veneração pública. Era o fim da heroína francesa.

Joana d’Arc usava roupas masculinas desde o momento da sua partida de Vaucouleurs até sua abjuração em Rouen.[4] Isto motivou debates teológicos em sua própria época e levantou outras questões também no século XX.

A razão técnica para a sua execução foi uma lei sobre roupas bíblicas.[5] O segundo julgamento reverteu a condenação em parte porque o processo de condenação não tinha considerado as exceções doutrinárias referentes a esse texto.
Em termos de doutrina, ela era prudente ao se disfarçar como um escudeiro durante uma viagem através de território inimigo, e era cautelosa ao usar armadura durante a batalha.

O Chronique de la Pucelle afirma que isso dissuadiu abuso sexual, enquanto ela estava acampada nas batalhas. O clérigo que testemunhou em seu segundo julgamento afirmou que ela continuava a vestir roupas do sexo masculino na prisão para deter molestamentos e estupro.[6] A preservação da castidade foi outro motivo justificável para travestir-se: suas roupas teriam atrasado um assaltante, e os homens estariam menos propensos a pensar nela como um objeto sexual em qualquer caso.[nota

Joana D’arc surge na história da França durante a Guerra dos 100 Anos (1337-1453)entre franceses e ingleses. Encontramos dois motivos fundamentais para a guerra. O primeiro foi a intenção do rei da Inglaterra, Eduardo III em ocupar o trono francês. O segundo, foi de ordem econômica, caracterizando a disputa franco-britânica pela região de Flandres, rica na produção de tecidos.

Em 1429, ocorre uma importante mudança nos rumos da guerra em favor dos franceses. Trata-se da libertação da praça forte de Orleans, dominada pelos ingleses, por Joana Dâ?TArc, até então vista apenas como uma camponesa mística. Sua liderança e carisma se aliaram e comandando um pequeno exército, Joana levou os franceses à vitória e contribuiu para exaltar o sentimento nacionalista, vital para posterior formação do Estado Moderno francês. Com a intenção de abafar o nacionalismo francês, Joana Dâ?TArc aprisionada, foi acusada pelos ingleses de heresia e bruxaria, para depois ser condenada por um tribunal da Igreja e queimada viva em Ruão em 1431.

Após alguns anos, os franceses consolidaram importantes ofensivas, derrotando os ingleses em Formigny e Castillon (1453), quando foi conquistada a cidade de Bordeaux, finalizando a guerra.

No contexto europeu, a Guerra dos Cem Anos não foi um fato isolado. O século XIV assinala a crise mais intensa do feudalismo, em transição para o capitalismo, sendo marcado pela trilogia “guerra, peste e fome”. A guerra portanto, convive com a peste negra, que trazida do Oriente por mercadores italianos, desde a reabertura do Mediterrâneo pelas cruzadas, provocou em poucos anos a morte de 1/3 da população europeia. A fome foi uma consequência direta da devastação dos campos pela guerra e pela peste, afetando não só o feudalismo decadente, como também o capitalismo nascente, na medida em que limitava o consumo, para nova economia de mercado.

Mártir francesa canonizada em 1920 (1412-1431). Heroína da Guerra dos Cem Anos, ajuda a libertar a França do domínio inglês. De família modesta, nasce em Domrémy e, aos 13 anos, afirma ouvir vozes divinas lhe pedirem para salvar a França da…
mão dos ingleses. Durante cinco anos, mantém essas mensagens em segredo. Em 1429, deixa sua casa na região de Champagne e viaja para a Corte do rei francês Carlos VII.

Convence-o a colocar as tropas sob seu comando e parte para libertar a cidade Orléans, sitiada pelos ingleses há oito meses. à frente de um pequeno Exército, derrota os invasores em oito dias, em maio de 1429. Um mês depois, conduz Carlos VII à cidade de Reims, onde ele é coroado no dia 17 de julho. A vitória em Orléans e a sagração do rei reascendem a esperança dos franceses de libertar o país. Na primavera de 1430, Joana retoma a campanha militar e tenta libertar a cidade de Compiègne, dominada pelos borgonheses, aliados dos ingleses. é presa em 23 de maio do mesmo ano e entregue aos ingleses. Interessados em desacreditá-la, eles a processam por bruxaria e heresia. Submetida a um tribunal católico em Rouen, é condenada à morte depois de meses de julgamento. é queimada viva na mesma cidade em 30 de maio de 1431, aos 19 anos. A revisão de seu processo começa a partir de 1456 e a Igreja Católica a beatifica em 1909. Em 1920, é declarada santa pelo Papa.

Victoria Sackiville-West, escreveu Santa Joana D’Arc (Ed. N.Fronteira, 1964, p. 263/294), onde relata trechos autênticos do processo de Joana D’Arc, queimada viva como herege em Rouen, à 30 de maio de 1431. Estátua em Paris

Sentença: “Que a mulher comumente chamada de Jeanne la Pucelle… será denunciada e declarada feiticeira, adivinha, pseudoprofeta, invocadora de maus espíritos, conspiradora, supersticiosa, implicada na prática de magia e afeita a ela, teimosa quanto à fé católica, cismática quanto ao artigo Unam Sanctam, etc, e, em diversos outros artigos de nossa fé, cética e extraviada, sacrílega, idólatra, apóstata, execrável e maligna, blasfema em relação a Deus e Seus santos, escandalosa, sediciosa, perturbadora da paz, incitadora da guerra, cruelmente ávida de sangue humano, incitando o derramamento do sangue dos homens, tendo completa e vergonhosamente abandonado as decências próprias de seu sexo, e tendo imodestamente adotado o traje e o status de um soldado; por isso e por outras coisas abomináveis a Deus e aos homens, traidora das leis divinas e naturais e da disciplina da Igreja, sedutora de príncipes e do povo, tendo, em desprezo e desdém a Deus, consentido em ser venerada e adorada, dando as mãos e a roupa para serem beijadas, hereje ou, ou de qualquer modo, veementemente suspeita de heresia, por isso ela será punida e corrigida de acordo com as leis divinas e canônicas…”

E a autora narra a execução da seguinte forma: “…Mãos inglesas seguraram-na rudemente e a impeliram em direção ao cadafalso, para onde a ergueram e onde a estaca e os feixes de lenha estavam à sua espera. Era feito de estuque, e muito alto, tão alto que o carrasco teve dificuldade em alcançá-la, e foi incapaz de fazer seu trabalho rapidamente. Em vez de uma coroa de espinhos, puseram-lhe um chapéu alto de papel, como uma mitra, contendo as palavras: ‘Herege, relapsa, apóstata, idólatra’… La Pierre, a pedido dela e enviado por Masieu, foi buscar o crucifixo na igreja próxima de Saint-Sauveur e, subindo o cadafalso, segurou-o à sua frente. Joana lhe disse que descesse quando o fogo fosse aceso, mas que continuasse a segurar o cruxifixo no alto para que ela pudesse vê-lo.
Enquanto isso, eles a amarraram à estaca, e alguns ingleses riram quando ela chamou Santa Catarina, Santa Margarida e São Miguel em voz alta e gritou: “Ah, Rouen! tenho grande medo que tenhas de sofrer pela minha morte”. Então, enquanto as chamas estalavam e subiam, ela chamou Jesus repetidamente e em voz alta; sua cabeça caiu para a frente, e foi a última palavra que a ouviram pronunciar…Para que não houvesse nenhuma dúvida possível quanto à morte da feiticeira – pois os ingleses tinham medo de que surgisse algum rumor de sua fuga -, o carrasco recebeu ordens de abrir as chamas e mostar seu corpo nu e carbonizado pendurado na estaca.”
http://www.portalsaofrancisco.com.br/alfa/joana-darc/joana-darc-1.php

Condenada à fogueira por heresia, foi supliciada publicamente na praça do Mercado Vermelho, em Rouen, em 30 de maio de 1431.
Local onde se encontram os restos mortais da Heroína Francesa, Joana D arc.
A história registra que as cinzas dela (ou o resto do corpo  forram retiradas da pira e jogadas no rio Sena.
Mas há uma lenda, que us seguidor fiel teria escondido parte, nos quais hoje são uma das relíquias da Igreja Católica.
Oração
Ó Santa Joana D’Arc, vós que, cumprindo a vontade de Deus, de espada em punho, vos lançastes à luta, por Deus e pela Pátria, ajudai-me a perceber, no meu íntimo, as inspirações de Deus. Com o auxílio da vossa espada, fazei recuar os meus inimigos que atentam contra a minha fé e contra as pessoas mais pobres e desvalidas que habitam nossa Pátria.
Santa Joana D’Arc, ajudai-me a vencer as dificuldades no lar, no emprego, no estudo e na vida diária. Ó Santa Joana D’Arc atenda ao meu pedido (pedido). E que nada me obrigue a recuar, quando estou com a razão e a verdade, nem opressões, nem ameaças, nem processos, nem mesmo a fogueira.

Ó Santa Joana D’Arc, vós que, cumprindo a vontade de Deus, de espada em punho, vos lançastes à luta, por Deus e pela Pátria, ajudai-me a perceber, no meu íntimo, as inspirações de Deus. Com o auxílio da vossa espada, fazei recuar os meus inimigos que atentam contra a minha fé e contra as pessoas mais pobres e desvalidas que habitam nossa Pátria.
Santa Joana D’Arc, ajudai-me a vencer as dificuldades no lar, no emprego, no estudo e na vida diária. Ó Santa Joana D’Arc atenda ao meu pedido (pedido). E que nada me obrigue a recuar, quando estou com a razão e a verdade, nem opressões, nem ameaças, nem processos, nem mesmo a fogueira.
Santa Joana D’Arc, iluminai-me, guiai-me, fortalecei-me, defendei-me.
Amém.
No Sincretismo
OBÁ – Sincretismo
Saudação: Obá Xirê.

Dia da Semana: 2° ou 4° feira.
Sincretismo: Joana D’arc ou Santa Catarina.
Elemento: Fogo.
Mineral: Cobre.
Algumas ervas de Obá: manjericão e mangueira.
Domínios: Águas Turbulentas.
Animal: Galinha de Angola.
Comida: Moqueca de ovos, manga, amalá.
Cores: Vermelho e branco ou amarelo e laranja.
Símbolos: Escudo e lança e um Ofá (arco e flecha).
Onde recebe Oferendas: A beira de um rio.
Comida para oferecer: Pato, cabra e coquem.
Particularidade: Assim como Xangô, também é uma justiceira.

Ponto Riscado
4 Pontos Cantados de OBÁ:

Gira no terreiro oh minha mãe Obá. Protege os seus filhos, pra gira concentrar. Firma o seu reino aqi no meu congá. Nos dá sabedoria, vem iluminar. Com as forças da terra eu vou trabalhar, me envolve em sua luz oh minha mãe Obá 2x ………..2x

Clareia Obá iê, clareia Obá iê. Oh mãe da sabedoria, venha nos valer. 2x Você trouxe elementos, gerou nova energia. Criou o conhecimento, é mãe da sabedoria. Clareia Obá iê, clareia obá iê. Oh mãe da sabedoria venha nos valer. 2x Ela é quem reveste a serra, ela é quem sustenata o mar. é a rainha da terra que se expande pelo ar ……….2x

Ela traz conhecimento, vem me iluminar. Clareia meu pensamento, Oh minha mãe Obá. Ela é nossa verdade, vem me sustentar com sua sabedoria. Oh minha mãe Obá. Irradia o tempo todo, sabe ensinar. Dona do conhecimento oh minha mãe Obá. 2x ……..2x

Olha aquele passarinho, contruiu seu ninho lá no reino de Obá. Com sua mãe, com muito carinho. Concentrando a terra contriu seu lar. Hoje ele é mestre do conhecimento, com sabedoria pode me ensinar. Pra que eu também construa o meu ninho nas terras sagradas de mamãe Obá 2x……….2x

Fonte: http://umbandadeamor.blogspot.com/2008/02/ob-sincretismo.html

A versão alternativa

Joana DArc, a “Donzela de Orleans”, não teria sido camponesa e muito menos morreu na fogueira, segundo as conclusões do médico ucraniano Serhiy Horbenko, especialista em material ósseo. A heroína e mártir francesa, que comandou os exércitos de seu país na retomada de Orleans (1429), expulsando os ingleses, chamava-se na verdade Marguerite de Valois, era filha de Carlos VI e morreu na prisão aos 60 anos, declarou o perito numa entrevista ao jornal The Independent.

O cirurgião ortopedista foi convidado pelo governo francês a estudar os restos mortais do rei Luis XI e sua família. Após uma minuciosa pesquisa nos arquivos da igreja de St. Bernard e da basílica de Notre Dame de Clery, o especialista está convencido de ter descoberto a verdade sobre a heroína.

Horbenko acredita que Joana DArc, nascida a 6 de janeiro de 1412 em Domrémy e morta a 30 de maio de 1431 em Rouen, segundo os livros sobre ela, foi sepultada com outros Valois numa das criptas da basílica de Clery. “Os ossos indicam que a mulher usava uma pesada armadura e tinha desenvolvido músculos semelhantes aos de outros cavaleiros da época”, declarou.

“Eram tempos em que as pessoas acreditavam em milagres e penso que um grupo de nobres idealizou um plano para incentivar o povo e os exércitos e desmoralizar assim aos ingleses”, afirmou o médico. “Para essa finalidade, serviria uma mulher enviada por Deus para defender a França e legitimar as pretensões do delfim Carlos ao trono”.

De acordo com o médico, foram os próprios aristocratas franceses que escolheram Marguerite de Valois, filha ilegítima de Carlos VI, educada desde pequena na “arte da guerra”. “A origem nobre da jovem foi mantida em segredo devido à enorme influência que ela tinha no campo de batalha, e esse detalhe poderia pôr em risco os planos para o trono da França”, ressaltou.

Horbenko nega que Joana tenha sido queimada viva, garantindo que foi outra mulher, condenada por heresia em Rouen na mesma época, quem morreu nas chamas. A “verdadeira” Joana D’Arc terminou seus dias aprisionada, falecendo aos 60 anos. Segundo o perito, seus restos mortais foram sepultados junto aos de Luis XI, filho de Carlos VI.
fonte: http://www.parana-online.com.br/editoria/mundo/news/69782/?noticia=MEDICO+DA+NOVA+VERSAO+A+HISTORIA+DE+JOANA+DARC

Сообщение Орлеанська Діва появились сначала на SAGOR.

Who are you, the Lady of Orleans?

THE RUSSIAN PHILOSOPHICAL GAZETTE, May 2011 – No 5 May 2011 – No 5 /
http://www.philgazeta.ru/en/2011/2011_05.php

Here we have a historical sensation! Sergei Gorbenko, Director of Lvov Institute of Anthropology, after some thorough studies conducted in the table-tomb of the Valois dynasty in the French city of Orleans where he was at the invitation of French authorities, made a striking statement that he could tell the world who was the French national heroine Joan of Arc in reality. Well, as Mr Gorbenko says, it was Margaret of Valois, Charles VI’s daughter born out of wedlock.

Well, the statement is indeed sensational, but is it really so important who she was? What she was and is for France and the French is beyond any dispute – the nation owes her a debt of gratitude for independence. Even if Gorbenko’s statement is true, it cannot change anything.

BY YURI KIRILLOV

Сообщение Хто ти, леді Орлеанська? появились сначала на SAGOR.

«ТРУНА З ТЛІННИМИ ОСТАНКАМИ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО ЛЕЖАЛА В НІШІ…»

Про поховання в крипті собору св. Юра у Львові подаємо на світлий спомин колишню розмову з нині покійним священиком Української греко-католицької церкви, хірургом, кандидатом медичних наук, доцентом кафедри нормальної анатомії Львівського медичного університету ім. Данила Галицького о.Василем Боянівським (1928 – 2006).

Панотче, Ви були у складі комісії, яка досліджувала крипту собору св. Юра після легалізації Української греко-католицької церкви і повернення греко-католицького митрополита до Львова.

Які завдання стояли перед комісією?

Комісія була створена греко-католицьким єпархіяльним урядом у 1991 році. Її завданням було вивчення акту поховання і стану тлінних останків слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, які перебувають у підземеллі собору св. Юра, після 50-літнього господарювання тут російської православної церкви. Ходили чутки, що домовину було перенесено з крипти. До складу комісії я був залучений як медик-анатом.

Що було виявлено в результаті роботи комісії?

У крипту ми зайшли в липні 1991 року. Треба сказати, що там панував страшенний безлад, приміщення було завалене мотлохом. Проте труна з тлінними останками Андрея Шептицького лежала в ніші, поруч із похованням кардинала Сильвестра Сембратовича (1836-1898). У результаті роботи нашої комісії було встановлено, що домовина, знайдені на ній записи і виявлені в ній тлінні останки належать покійному слузі Божому митрополитові Андрею Шептицькому.

Які ще поховання виявлено при обстеженні крипти?

Відколи собор Юра став головним осідком галицької православної, а з 1700 року – греко-католицької єпархії, в крипті ховали єпископів, а з 1808 року – митрополитів. Але їх ідентифікація не була завданням нашої комісії.

Чи є в крипті поховання митрополита Йосифа Сліпого?

Після перенесення останків патріарха Йосифа Сліпого з Риму в Україну в серпні 1992 року їх було перепоховано в крипті собору св. Юра.

Блаженного Миколая Чарнецького було поховано на Личаківському цвинтарі у Львові, але зараз його там нема.

Блаженний Миколай Чарнецький (1884-1959) перед Другою Світовою війною був висвячений на єпископа. Під час війни був екзархом УГКЦ (намісником митрополита Андрея Шептицького) на Волині. Репресований совєтським режимом, після повернення з Сибіру в 1951 році служив у катакомбній греко-католицькій церкві.

Помер і був похований у Львові на Скнилові. Є дані, що після смерті отця Миколая Чарнецького за його заступництвом були вислухані молитви і сталися чуда. Наприкінці 1980-х років він був перепохований на Личаківському цвинтарі.

Його могила стала місцем паломництва численних прочан. Миколая Чарнецького було проголошено блаженним 2001 року під час візиту папи римського Івана Павла II до Львова. По якомусь часі його мощі перенесли до церкви Покрови на Замарстинові. У процедурі перенесення та ідентифікації мощів блаженного архієрея Миколая Чарнецького брали участь члени канонізаційної комісії з Риму, якою керував редемпторист єромонах Ярослав Приріз.

Щодо крипти св. Юра відомо, що там знаходяться останки одного з галицьких князів Ярослава Осмомисла (1129-1187), похованого в Галичі в Успенському соборі, а потім перепохованого в підземеллі собору св. Юра у Львові.

Під час археологічних розкопок, які проводив Ярослав Пастернак у Галичі на Крилосі, в 1937 році було знайдено саркофаг із тілом князя, якого було ідентифіковано як Ярослава Осмомисла.

У переддень Другої Світової війни, у 1939 році, для збереження і подальших досліджень його останки перенесли до Львова в собор св. Юра. Пошук поховання Ярослава Осмомисла не входив до завдання нашої комісії. Цим займалася археологічна комісія Наукового Товариства імені Т.Шевченка. Останки князя вдруге віднайшли 18 вересня 1991 року в дерев’яній скрині.

Там же знайдено лист-заяву у пляшці з темного скла, писану рукою Ярослава Пастернака: “…Отсим заявляю під словом честі науковця, що приложені до цього письма кости – комплектний скелет старшого мужчини – є ті самі, які я знайшов серед фундаментів княжої галицької катедри на Крилосі.

Це є тлінні останки основника згаданої катедри, галицького князя Ярослава Осмомисла, що помер 1187 р. …” Там ще була історія з черепом Ярослава Осмомисла, який ще до війни Ярослав Пастернак збирався передати для реконструкції зовнішнього вигляду в лабораторію Михаїла Герасимова в Москву або до Ф.Штадмюллера в Кьольн.

Із багатьох причин ця робота не була проведена і тому були сумніви щодо місця знаходження черепа князя. На щастя, череп лежав поряд із кістками.

Антропологічну реконструкцію проводили двічі: у 1991 році професор Зенон Погорецький з Канади і в 1995 році молодий вчений Сергій Горбенко, випускник Полтавського медичного інституту. Результати описані ним у монографії “Ярослав Осмомисл. Реконструкція антропологічна та історична“, виданій 1996 року.

Чи маємо подібні дослідження ще когось із галицько-волинських князів?

Історичні обставини складалися таким чином, що сьогодні не маємо жодного іншого збереженого, не те, щоб дослідженого, поховання когось із галицьких князів. Тривалий період бездержавності не сприяв таким студіям. Необхідно було би провести дослідження в Холмі, де в Успенському соборі поховано Данила Галицького та його синів Романа і Шварна.

Існують туманні здогади з часу перших археологічних розкопок у Галичі, проведених священиком Левом Лаврецьким на Залукві у 1882 році, коли серед фундаментів Спасівської церкви було знайдено поховання воїна в золотому шоломі, яке начебто мало належати князеві Володимирку (1104-1153), батькові Ярослава Осмомисла.

Непевні згадки в монастирських хроніках стосуються перепоховання Лева Даниловича (1228-1301) в Онуфріївському монастирі у Лаврові в Карпатах, куди останки князя були перенесені в XYI ст. з недалекого Спаського монастиря, де князь провів монахом останні роки життя.

Романа Мстиславича (1150-1205), батька Данила Галицького, по його загибелі в Польщі було перенесено і поховано у Володимирі-Волинському в Успенському соборі, а може в Успенському соборі в Галичі. У випадку віднайдення останків, проведення антропологічних досліджень могло б допомогти відтворити зовнішні риси галицьких князів, зробити висновки про перенесені ними органічні захворювання.

Це збагатило б обсяг наших знань про діячів галицької історії цього періоду, оскільки, фактично, єдиним джерелом є Галицько-Волинський літопис (XIII ст.). Символічним є порівняння з можливостями російської історичної науки: в Успенському соборі Московського Кремля і Петропавловському соборі в Петербурзі збережено майже всі поховання російських великих князів і царів.

Пам’ятаю найперше заняття з анатомії на першому курсі медичного інституту, яке Ви проводили…

Після війни я впродовж року був ув’язнений в тюрмі Лонцького у Львові. Проте, на мене, юнака, не було знайдено жодного компромату. У часі хрущовської відлиги закінчив Львівський медінститут і захистив кандидатську дисертацію “Хірургічна анатомія стравоходу”.

Працюючи на кафедрі нормальної анатомії, протягом усього часу совєтської окупації я підтримував контакти з представниками духовенства катакомбної греко-католицької церкви. Зокрема, з її керівником, єпископом Володимиром Стернюком. Після легалізації УГКЦ став її служителем. А стосовно предмету нашої розмови – треба чекати на майбутні дослідження.

Сообщение «ТРУНА З ТЛІННИМИ ОСТАНКАМИ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО ЛЕЖАЛА В НІШІ…» появились сначала на SAGOR.

ЛІКАРСЬКА ЕКСПЕРТИЗА ДЛЯ ВОЛОДАРІВ ГАЛИЦЬКОГО ТРОНУ

Дата публікації 15.05.2010 | Рубрика 1. Історія міста
Іван БАНАХ, Львів, лікар-реанімолог, краєзнавець. Юрій ГУДИМА, Львів, історик.
ЛІКАРСЬКА ЕКСПЕРТИЗА ДЛЯ ВОЛОДАРІВ ГАЛИЦЬКОГО ТРОНУ/
Місто під Гаєм – портал про місто Підгайці та Підгаєцький район. /

http://www.pidhaitsi.com.ua/?p=417

За останні півтора десятка років на книжкових полицях з’явилося чимало нової літератури з української медієвістики. Зокрема, фундаментальні праці „Князь в древней Руси: власть, собственность, идеология” Олексія Толочка (Київ, 1992), „Українська шляхта з кінця XIY до середини XYII ст. (Волинь і Центральна Україна)” Наталії Яковенко (Київ, 1993), „Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XYI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження” Леонтія Войтовича (Львів, 2000), „Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII – першої половини XIY ст. Дослідження. Тексти” Олега Купчинського (Львів, 2004). Орієнтуючись на ці праці й опираючись на відповідну джерельну базу, дослідники можуть братися за написання так званої „тотальної історії” у дусі французької школи „Анналів” початку XX ст., тобто такої історії, яка б, за визначенням Ярослава Грицака, „охоплювала всі без винятку сторони життя людини, включно з такими незвичними для традиційної історіографії темами, як історія тіла, одягу, їжі, читання, дитинства, сексуальності, смерті і т.ін.” Осягнути мету не можна засобами лише одного історичного аналізу. Необхідно ламати міждисциплінарні перегородки.

Прикладом такої роботи є, зокрема, дослідження Сергія Горбенка, який займається антропологічною реконструкцією історичних осіб, у т.ч. князів. Досвід лікаря-невролога та історика для створення історичних портретів „сильних світу цього” застосував чеський дослідник Іван Лєсни.

Ми ж пропонуємо спробу додати до історичних портретів деяких галицьких і волинських князів такий, без сумніву, важливий штрих, як стан здоров’я. Як зазначив у генеалогічних дослідженнях Леонтій Войтович, „князі виступали носіями традиції державності”. Сподіваємось, що наші дослідження також, хоча б якоюсь мірою, допоможуть відповісти на запитання: наскільки об’єктивний хід історії залежить від окремої особи, зрештою, від стану її здоров’я.

В історичній літературі по-різному трактовано захворювання князя Володимирка – то як параліч у результаті інсульту, то як інфаркт міокарда чи стенокардію, неправильно оцінено ефективність проведеного лікування. Діагноз хвороби Володимира Васильковича, враховуючи детальний опис її перебігу та симптоматики, не викликає сумніву. Натомість про діагностування хвороби очей Данила Галицького нічого не відомо. Антропологічне і патологоанатомічне дослідження останків проведено тільки стосовно одного – Ярослава Осмомисла.

Інформацію про здоров’я та недуги князів почерпнуто виключно з літописів – Київського (XII ст.) та Галицько-Волинського (XIII ст.), які опубліковані в перекладі на сучасну українську мову Теофілом Кострубою („Галицько-Волинський літопис”, 1936) та Леонідом Махновцем („Літопис Руський”, 1989). Відомості писемних історичних джерел спіставлено з матеріалами клінічної медицини – кардіології, артрології, ортопедії, офтальмології, онкології. Наскільки відомо, досі вивчення таких біографічних аспектів галицько-волинських князів не велось.

Після розпаду єдиної Київської держави по смерті великого князя Мстислава-Гаральда Великого (1076-1132) роль нового державотворчого осередку в історії України поступово переходить до Галицького князівства, яке згодом стало ядром Галицько-Волинської держави.

Творцем Галицького князівства був князь Володимирко (Володимир Володаревич, бл. 1104-1153), який об’єднав кілька дрібніших уділів, котрі відсепарувалися від Волинського князівства, і 1141 року осів у новій столиці – Галичі на Дністрі. Енергійному, далекоглядному, хитрому Володимирку, крім інших чеснот, були притаманні також підступність і клятвопорушництво.

Цікавий переказ вміщено у Київському літописі, який висвітлює події лютого 1153 року. Володимирко вів тривалу боротьбу за незалежність Галицького князівства проти волинського князя Ізяслава Мстиславича (бл. 1096-1154), який прагнув повернути втрачені його предками уділи. Крім того, Ізяслав Мстиславич боровся за київський великокняжий престол.

Основним його суперником був суздальський князь Юрій Долгорукий (бл. 1090-1157). Використовуючи ситуацію, Володимирко уклав союз із Юрієм Долгоруким, оженивши свого сина Ярослава Осмомисла з його дочкою. Натомість Ізяслав утримував союзницькі відносини з королем Угорщини Гейзою II (1130-1162), який відігравав роль арбітра в регіоні. У ході війни Володимирко отримав перевагу і захопив прикордонні волинські землі вздовж річки Горинь.

У відповідь Ізяслав і Гейза II спільними силами розбили його біля Перемишля. Хитрощами і підкупом Володимирко добився перемир’я з угорцями. Проте Гейза II погоджувався залишити його на троні тільки за умови повернення Ізяславу Погориння. На доказ мала бути здійснена присяга на переданому угорцями хресті св. Стефана. Вдаючи важко хворого, Володимирко присягнув і Гейза II відступив до Угорщини. Коли ж від Ізяслава прибув посол і нагадав Володимирку про клятву, той, насміхаючись, відповів: “Чи це той малий хрестик ?”

Далі події розвивалися стрімко. В той же день, за літописом, &ldqldquo;одспівавши вечерню, Володимир… пішов із божниці. І коли був він на тім місці, на сходах, де ото поглузував над Петром, він сказав: “Ой! Се хтось мене вдарив у плече!” і не міг він із того місця ні трохи поступити, і став падати. Але тут підхопили його під руки, і однесли його в горницю, і поклали його в окріп. І говорили, що це ломота підступила, а інші по-другому говорили, і багато прикладали припарок. І настав пізній вечір, і став Володимир знемагати вельми, а коли було спати пора, то тоді Володимир, галицький князь, преставився”.

У цьому повідомленні важливі кілька моментів: хвороба наступила гостро у відносно молодого чоловіка (до 50 років), безпосередньо після психоемоційного навантаження (переговори з послом), початком захворювання був різкий больовий синдром з локалізацією болів, як слід думати, в грудній клітці, з іррадіацією в спину, можливо в руку. Одночасно виникла виражена загальна слабість (не зміг ступити кроку, став падати). Хвороба привела до смерті впродовж декількох годин (після вечірньої відправи до пізнього лютневого вечора).

Відразу треба зазначити, що не йдеться про інші хворобливі симптоми, такі як блювота, кровохаркання, посиніння лиця, параліч на одному боці руки і ноги, отже, ймовірніше, їх не було, оскільки, при їх очевидності, вони мали бути згадані автором детального опису.

Вказана симптоматика характерна для інфаркту міокарда, розшаровуючої аневризми грудного відділу аорти, тромбоемболії легеневої артерії, спонтанного пневмотораксу, перфорації і розриву стравохода.

Для перфорації (продірявлення) і розриву стравохода необхідна вказівка на попередню тривалу невиліковну хворобу (рак стравохода), травму тулуба, сильне фізичне навантаження в момент захворювання, наявність блювоти з кров’ю від початку захворювання.

Спонтанний пневмоторакс (раптовий доступ повітря у плевральну порожнину, стиснення легені та зміщення середостіння з серцем в сторону) також виникає після тривалої хвороби (туберкульоз, рак легені), при травмі грудної клітки, супроводжується різкою задишкою, кашлем. Тромбоемболія легеневої артерії розвивається після тривалого перебування на ліжковому режимі, супроводжується ціанозом (посинінням шкіри) лиця і верхньої половини тіла. Всі ці хвороби приводять до летального результату, але літописець не згадує про такі симптоми і обставини їх виникнення, отже таку патологію виключаємо.

Інфаркт міокарду провокується фізичними та психоемоційними навантаженнями, проявляється гострими болями за грудиною або в ділянці серця, що іррадіюють у ліву руку, шию, живіт, тривають кілька годин і більше, супроводжуються страхом смерті, загальною слабістю. Це так званий типовий перебіг інфаркту міокарда (у 70-90% випадків), a є ще атипові варіанти, що супроводжуються тільки болями в животі, або задишкою, раптовою втратою свідомості; може взагалі не бути больових відчуттів. Прикладання припарок, застосування окропу протипоказано. Захворювання часто закінчується летально.

Для розшаровуючої аневризми грудного відділу аорти характерний дуже сильний біль у спині, який може віддавати в руки, шию, поширюватися вниз по животу, супроводжується різкою слабістю, паралічами, втратою свідомості. Це захворювання важко зразу відрізнити від інфаркту міокарда. Більшість хворих помирає через лічені години, дні.

Подібно до інфаркту міокарда починається приступ стенокардії напруги, але при цьому болі є короткочасними (до 10 хвилин) і не приводять до смерті.

Одна з форм інсульту – субарахноїдальний крововилив починається раптово з відчуття удару, але локалізація болів у потиличній ділянці; хвороба часто супроводжується блювотою, порушенням свідомості. При інших формах інсульту – геморагічному, ішемічному крім раптових болів голови швидко розвивається параліч руки і ноги з однієї сторони тіла.

Отже, причиною смерті Володимирка не був інсульт. Помер князь, вірогідно, внаслідок інфаркту міокарда або розшаровуючої аневризми грудного відділу аорти. Симптоматика цих захворювань подібна. Лікувальна тактика була неправильною, хоча, швидше за все, зарадити князеві вже було нічим.

Наступником Володимирка на Галицькому троні був його син Ярослав Осмомисл (бл.1129-1187). За його правління Галицьке князівство зміцніло, розширило свої кордони до Чорного моря за рахунок земель по обидва береги Дністра. У Київському літописі записано, що він був “мудрий і вимовний, богобоязнений,… шанований в чужих краях”, проте відзначено також, що він “сам не ходив на чолі своїх військ особисто”.

Тобто князь сам не ходив на війну, покладаючись повністю на своїх воєвод, хоча користувався широким авторитетом, як могутній володар. Як могутній володар у добу Середньовіччя міг не бути воїном? Відповідь на це дають антропологічні і патологоанатомічні дослідження останків князя, знайдених 1937 р. у м. Галичі на Крилосі, перепохованих у Львові в крипті собору св.Юра і вдруге віднайдених 18 вересня 1991року.

З-поміж уцілілих кісток Ярослава Осмомисла виявлено сильно здеформовану ліву стегнову кістку з потовщеною головкою і шийкою (ширшими і товстішими, ніж справа), яка не повністю заходила в кульшову западину тазу, де формується кульшовий (тазо-стегновий) суглоб, внаслідок чого також наступила деформація кульшової западини.

Таким чином встановлено порушення функції кульшового суглоба. Без змоги надійно опиратися на ліву ногу, людина переносила всю вагу тіла на здорову праву ногу. Це зумовило фізіологічне збільшення правої стегнової кістки та компенсаторне видовження лівої гомілки. Крім того, на правій нозі, на яку падало основне навантаження, виявлено виражений деформуючий артроз колінного суглоба.

На кістках ніг і рук немає слідів патологічних переломів і некрозів, отже людина постійно перебувала на полегшеному режимі. Знайдені кістки верхніх кінцівок ліва ключиця, права плечова кістка слаборозвинуті, без явищ деформуючого артрозу, з вираженим остеопорозом (коли відбувається вимивання солей кальцію з кісток).

Це також свідчить про майже повну відсутність у житті людини фізичних вправ і занять. Також виявлено добре збережені зуби, що характерно для тривалого дотримання дієти. Проте зуби більше стерті справа. Встановлено асиметрію лиця: права гілка нижньої щелепи коротша, ніж ліва, верхня щелепа на 7 мм. зсунута вправо.

Автор дослідження Сергій Горбенко пояснює ці зміни так: з дитинства Ярослав Осмомисл хворів хворобою Пертеса (асептичним некрозом голівки стегнової кістки) зліва, правобічною кривошиєю. Все життя турбували болі в лівому кульшовому суглобі, кульгавість, згодом з’явилися болі і порушення функції правого колінного суглобу.

Хворобу з дитинства лікували дієтою, якої князь дотримувався все життя, оскільки патологія невиліковна. Щоб не посилювалися болі в суглобі, і щоб не травмувати хвору ногу, лікарі забороняли будь-які фізичні заняття, вправи зі зброєю.

Тому сам Ярослав Осмомисл не ходив у походи, а політичні проблеми вирішував мудрою дипломатією, за що здобув широкий авторитет і прізвисько “Осмомисл”. Наявність у дитинстві правобічної кривошиї зумовило порушення жувальних рухів, більше стирання зубів з правого боку, асиметрію лиця.

З літопису “Повість временних літ” відомо, що великий князь Ярослав Мудрий (978-1054), який доводився Осмомислу прапрапрадідом, теж кульгав на праву ногу; це довело і антропологічне дослідження його останків. Хвороба Пертеса є спадковою, отже факт кульгавості у родичів підтверджує наявність цієї хвороби в князівській династії.

За даними клінічної артрології, травматології, ортопедії хвороба Пертеса (остеохондропатія, асептичний некроз голівки стегнової кістки) є спадковим захворюванням, хворіють ним частіше хлопчики (до 80% випадків) віком 4-12 років, хвороба розвивається повільно, спочатку з’являється незначний біль у кульшовому суглобі, який іррадіює в коліно, пах, куприк, виникає кульгавість під час ходи; через це людина оберігає хвору ногу при навантаженнях.

Від цього з роками виникає атрофія м’язів сідниці, стегна, розвивається контрактура суглоба на боці ураження. Нога вкорочується, спочатку незначно, за рахунок реактивного скорочення м’язів, згодом у зв’язку з підвивихом стегнової кістки у кульшовому суглобі; при цьому наступає вкорочення ноги на 2-4 см.

Процес триває 2-6 років, після чого гострота його повільно стихає. Проте голівка стегнової кістки поступово деформується, набуває грибовидної форми, розвивається деформуючий остеоартроз кульшового суглоба. Він розростається, спотворюється його форма, біль у ньому стає постійним, хворі стають чутливі до зміни погоди і атмосферного тиску, зменшується обсяг рухів у ньому. З часом наростає контрактура кульшового суглоба: нога постійно перебуває в положенні помірного згинання, приведення і зовнішньої ротації стегна; ходити людина може тільки з допомогою милиці.

До сих пір вважалося, що великий князь Ярослав Мудрий хворів підвивихом правого кульшового суглоба, що розвинувся внаслідок інфекційного процесу в цьому суглобі (запалення правого кульшового суглоба), перенесеного в дитинстві, як наслідок запалення середнього вуха (отит). Проте діагностування асептичного некрозу голівки стегнової кістки (неінфекційного) у його нащадка Ярослава Оомомисла і можливість спадкової передачі цього аахворювання дозволяють похитнути усталену версію хвороби Ярослава Мудрого.

По смерті Ярославового сина і наступника Володимира (1199) Галицьке князівство було об’єднане з Волинським князівством в єдину державу заходами волинського князя Романа Мстиславича (1153-1205), який осів у Галичі. Проте Роман втрутився у громадянську війну гвельфів і гібелінів у Німеччині, виступивши на боці кайзерів, традиційних союзників Києва ще від часу Ярослава Мудрого.

Під час переходу через Польщу Роман попав у засідку і був убитий польськими князями, які підтримували папу римського у війнах гвельфів і гібелінів. По його загибелі розпочалися міжусобні війни в Галицько-Волинській державі, які ледь не довели до її розпаду.

Тимчасове зміцнення настало за князя Мстислава Удатного (?-1228). Юний син Романа Данило (1201-1264), званий Галицьким, прагнучи повернути батькову спадщину, зробив ставку на Мстислава Удатного і одружився з його дочкою. Після тривалої боротьби Данило відновив єдність держави, одночасно проводячи активну зовнішню політику.

Епізодом її була його спроба закріпитися в Центральній Европі. Прагнучи здобути для свого сина Романа Даниловича (1229-1258) герцогство Австрію і заручившись підтримкою короля Угорщини Бели ІV (1206-1270), Данило Галицький одружив Романа зі спадкоємицею австрійських герцогів Бабенбергів Гертрудою (1226 – 1288) і залишив його у Відні. Але на авансцену виступив конкурент Романа король Чехії Пшемисл Отокар II (1233-1278).

Претендуючи на австрійську спадщину, він одружився з тіткою Гертруди Маргаритою, старшою за нього на 20 років, і рушив на Відень. Роман із нечисельним військом був оточений в замку Гімберг. Йому на поміч вирушив Данило Галицький із сином Левом (1228-1301), своїми воєначальниками дворським Андрієм і тисяцьким Юрієм Домажиричем, васалами литовськими князями Тевтивиллом і Едивидом, союзниками польськими князями Болеславом Стидливим краківським (1226-1279) та Владиславом опольським (?-1281).

У червні 1253 року об’єднане військо вторглося в землі Чеського королівства і підійшло до м.Опави. Проте Данило захворів на очі і не міг ефективно керувати штурмом фортеці.

Літописець свідчить, що оборонці Опави на чолі з воєводою Бенешем, відступали в замок і не встигли зачинити за собою ворота, крізь які русичі могли увірватися в місто. Але “Данило ж тяжко болів на очі, і не бачив він, що сталося у воротах. Але бачив він, що люди його біжать, і видобув він меча свого, одігнав їх, і через те не взяв город… Він бо всю війну болів на очі, і многі заставляли його вернутися, але він не зробив сього”.

Як відомо, згодом Данило відійшов з-під Опави, переслідуючи Бенеша, взяв м. Носельт (Носедле), далі змусив підкоритися воєводу Гербурта, який віддав Данилові свій меч. Проте ініціативу у війні було втрачено: Пшемисл Отокар II окупував Австрію і домігся розірвання шлюбу Романа з Гертрудою.

Роман Данилович змушений був покинути Відень. Австрія залишилася за Чехією. Данило, повертаючись через Польщу, у кінці серпня 1253 року у Кракові зустрів послів від папи римського. Треба зазначити, що на той час Данило Галицький схилився від традиційної орієнтації на кайзерів, влада яких у Рейху ослабла, в бік папи римського. Від папи Данило отримав королівську корону, яку прийняв у грудні 1253 року в Дорогичині, недалеко від своєї столиці Холма.

У повідомленні літописця є кілька важливих обставин: хвороба була важкою, але князь не був прикутим до ліжка, міг очолити військовий похід, керувати бойовими діями; в нього було порушення центрального зору, але повної сліпоти не було.

Хвороба тривала “всю війну”, тобто 2-3 місяці, з червня до серпня 1253 року, після чого наступило покращення, оскільки відомо, що восени Данило ходив на ятвягів, після того коронувався, продовжував війни з татарами. Також слід відзначити двобічний патологічний процес очей.

Такі хвороби, як катаракту, глаукому, відшарування сітківки, макулодистрофію сітківки, пухлини очного яблука, виключаємо зразу, оскільки всі вони прогресують і приводять до повної втрати зору. Про травму очей вказівки немає. Отже хвороба Данила мала запальний характер. Проте нагниваючі обмежені процеси абсцес повіки, флегмону очниці виключаємо, вони однобічні, а при відсутності лікування можуть приводити до сліпоти.

Запальні процеси зорових нервів ретробульбарний неврит зорового нерва теж виключаємо з тієї ж причини. Таким чином патологія мала інфекційний генез. Залишається встановити локалізацію.

Серед оболонок очного яблука – кон’юнктива, рогівка, склера, райдужка, війчасте тіло, судинна оболонка, сітківка повсюди може локалізуватися інфекційне запалення, відповідно – кон’юнктивіт, кератит, склерит та епісклерит, ірит, іридоцикліт, хоріоїдит, ретиніт. Вірусне запалення кон’юнктиви трахому не враховуємо, оскільки вона була занесена до Європи після походу Наполеона в Єгипет у 1798-1799 pp.

Стійке порушення зору викликають ураження сітківки або рогівки, проте, як правило, запалення поширюється на сусідні тканини, тобто одночасно на сітківку і судинну оболонку, рогівку та кон’юнктиву, отже треба думати про хоріоретиніт або кератокон’юнктивіт.

Центральний серозний хоріоретиніт починається із затуманення зору, через кілька днів з’являється темна пляма перед оком, різке зниження зору, порушення сприйняття кольорів, поширення процесу на друге око. Покращення наступає через кілька днів або тижнів, проте згодом спостерігається рецидивування хвороби.

Аденовірусний епідемічний кератокон’юнктивіт починається гостро, ураження двобічне, відзначаються почервоніння очного яблука, відчуття запорошеності в оці, сльозотеча, помірні слизово-гнійні виділення з ока, набряк повік. Приблизно через тиждень настає відносне покращення, а ще через кілька днів патологічні відчуття посилюються, погіршується зір, виникає часткове помутніння рогівки. Захворювання триває до 2 місяців і закінчується виздоровленням.

Таким чином, хворобою Данила Галицького був аденовірусний епідемічний кератокон’юнктивіт або центральний серозний хоріоретиніт. Точніша діагностика утруднена.

Після смерті Данила на Волині княжив його молодший брат Василько (1203-1270), який, можливо, вважався верховним князем у Галицько-Волинській державі. Сини Данила Лев (1228-1301), Шварно (1230-1269) і Мстислав (?-1292) поділили Галичину, причому головний престол у Холмі дістався Шварнові.

Роман загинув раніше у Литві. Пізніше, по смерті братів, всі галицькі уділи були з’єднані під рукою Лева Даниловича. На Волині княжив єдиний син Василька Володимир (бл. 1248-1288). Літописець високо оцінював його: “був він книжник великий і філософ; якого ото не було в усій землі… мужність і розум в ньому жили, правда й істина з ним у парі ходили”, також відзначає його добре здоров’я: “він був ловець добрий і хоробрий… сам убивав всякого звіра… на зріст був високий, у плечах великий”.

Проте останні 4 роки життя, отже десь із 1284, князь хворів. У Галицько-Волинському літописі детально описано перебіг хвороби і симптоматику: “лежав він у болісті своїй повних чотири роки… Почала йому гнити нижня губа. Першого року мало, на другий і на третій більше стала гнити. Але він іще не вельми був недуж, а ходив і їздив на коні, коли хотів”.

Поступово хвороба прогресувала. В кінці 1287 року татарський хан Телебуга (?-1291) пішов на Польщу. Оскільки зі смертю Данила Галицько-Волинська держава знову стала васалом Золотої Орди, у похід з Телебугою мусили йти князі Лев і Мстислав Даниловичі, син Лева Юрій (1254-1308) та Володимир Василькович.

Але при переправі через р.Сян здоров’я Володимира значно погіршилося, він почав думати про смерть і дав усний заповіт двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу, що передасть йому свої володіння. Повернувшись назад, “бо жалісно було глядіти на нього, бачачи його в болісті”, він осів у м.Рай на Волині.

Дочекавшись Мстислава, який з Телебугою верталися з Польщі через Львів, Володимир Василькович склав йому письмовий заповіт. Після всього переїхав він у Любомль, де лежав всю зиму і наступний рік, чекаючи смерті.

В кінці 1288 року стан його далі погіршувався: “коли ж кінчався четвертий рік і настала зима, тo став він дужче слабувати, і одпало йому все м’ясо з підборіддя, і зуби нижні вигнили всі… і кість підборіддя перегнила була, і було видіти навіть гортань. І не брав він до уст сім неділь нічого, окрім одної води, і тої ж потроху”. Смерть наступила 10 грудня 1288 року в Любомлі.

Вражаюча картина захворювання не викликає сумнівів рак (пістряк) нижньої губи з ураженням навколишніх органів.

За клінічними даними, рак нижньої губи зустрічається частіше, ніж верхньої, хворіють переважно чоловіки. Захворювання розвивається спочатку у вигляді бородавки або тріщини. Ріст пухлини може відбуватися повільно або швидко. Рак губи не має тенденції до генералізації і проявляється місцевими або регіонарними змінами.

На передньому краї губи з’являється шорстке ущільнення, що нагадує струп, який поступово збільшується. Часто хворі самі здирають поверхневі маси, з-під яких оголюється рожева кровоточива поверхня, яка поступово вкривається кіркою. Така ситуація повторюється постійно.

Серед форм раку губи виділяють виразкову і виразково-інфільтративну. При виразковій формі під струпом поступово утворюється виразка з неправильною формою і нерівним дном; краї виразки підняті над рівнем губи, вивернуті та інфільтровані, при пальпації (обмацуванні) виразка не болить.

Розростаючись, вона досягає м’язевого шару, поширюється на шкіру і слизову оболонку, руйнуючи їх, далі на нижню щелепу і щоки. З’являються метастази на підборідді і під нижньою щелепою, міцно спаяні з нею. Вони проростають шкіру, утворюють вузли, які розпадаються і кровоточать.

Виразково-інфільтративна форма раку губи відрізняється від виразкової лише тим, що навколо виразки, яка набуває дерев’янистої консистенції, збільшується ділянка пухлинної інфільтрації (проростання в навколишні тканини), що значно переважає за розмірами саму виразку.

В перебігу захворювання виділено 4 стадії. Клінічна картина останньої стадії розпад пухлини, проростання нею всієї товщі губи, поширення на кут рота, підборіддя, кістковий скелет нижньої щелепи, наявність нерухомих метастазів у регіонарних лімфатичних вузлах співпадає з літописним свідченням. Крім того, на будь-якій стадії при інфікуванні процесу може розвинутися супутнє запалення і ускладнення перебігу хвороби.

Отже причина смерті князя Володимира Васильковича рак нижньої губи з ураженням навколишніх тканин, виразкова або виразково-інфільтративна форма, повільно прогресуючий перебіг, ІV клінічна стадія, Т4НхМх.

Підсумовуючи проведений аналіз, слід відзначати, що при детальному описі патології людини, особливо тієї, що привела до летального результату, ретроспективна діагностика захворювання не становить великих труднощів. Встановлення хвороб, після яких наступило клінічне виздоровлення, або спадкових вроджених захворювань значно ускладнене. Тому велику роль відіграє проведення антропологічних і патологоанатомічних досліджень віднайдених останків.

На даний час віднайдено поховання тільки одного галицького князя Ярослава Осмомисла (1937). З огляду на брак писемних історичних джерел стосовно нашого регіону, перспективними видаються подальші пошуки князівських поховань у Галичі, Володимирі, Холмі, Луцьку, селі Лаврові.

Прийнято вважати, що в історії нема слова “якби”. Сталося так, як сталося. У контексті ж наведених прикладів з біографій “сильних світу сього” без тіні сумніву можна зробити лиш один філософський висновок : роль особи в історії – частинка Божого задуму.

Сообщение Галицький контекст: Як «Слово» Відгукнеться? появились сначала на SAGOR.

Непроявленные лики

“Еженедельник 2000” 03.03.2010 www.2000.net.ua

Сообщение Невиявлені лики появились сначала на SAGOR.