Тайна Орлеанской девы раскрыта

собкор. «ДВ» ЛЬВОВ / 09.08.2011
http://www.dvtornik.ru/articles/2011/08/09/360/2861.html

Директор Львовского института антропологии хирург-ортопед Сергей Горбенко был приглашен французскими властями для оказания помощи в изучении останков средневековых монархов и членов их семей.

После кропотливых исследований в усыпальнице Валуа в Орлеане авторитетный в мире специалист сделал сенсационное заявление: имя легендарной Жанны д’Арк, возглавившей национально-освободительное движение против англичан и получившей прозвище Орлианская дева в знак освобождения Орлеана от захватчиков, носила внебрачная дочь короля Карла VI Маргарита де Валуа.

Как известно, Жанна д’Арк была схвачена предателями-бургундцами, продавшими ее англичанам. Те объявили ее ведьмой, обвинили в ереси и после суда 30 мая 1431 года сожгли на костре. Однако украинский ученый утверждает, что Орлеанская дева оказала на церковных судей столь сильное впечатление, что ее оставили в живых.

По мнению Горбенко, Магарита де Валуа, она же Жанна д’Арк, провела всю оставшуюся жизнь в тюрьме. Несколько людей, знавших правду о ее происхождении и выдающейся роли в национально-освободительной борьбе, похоронили женщину в фамильной усыпальнице Валуа – базилике Нотр-Дам де Клери в Орлеане. Скрупулезно исследовав останки, хирург-ортопед Сергей Горбенко привел доказательства, что она была чрезвычайно развита физически, часто ездила верхом, носила металлические доспехи.

Из истории мы знаем, что в 1456 году Жанна д’Арк была торжественно реабилитирована на судебном процессе, а в 1920 году католическая церковь причислила ее к лику святых.

Сообщение Тайна Орлеанской девы раскрыта появились сначала на SAGOR.

«ТРУНА З ТЛІННИМИ ОСТАНКАМИ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО ЛЕЖАЛА В НІШІ…»

Про поховання в крипті собору св. Юра у Львові подаємо на світлий спомин колишню розмову з нині покійним священиком Української греко-католицької церкви, хірургом, кандидатом медичних наук, доцентом кафедри нормальної анатомії Львівського медичного університету ім. Данила Галицького о.Василем Боянівським (1928 – 2006).

Панотче, Ви були у складі комісії, яка досліджувала крипту собору св. Юра після легалізації Української греко-католицької церкви і повернення греко-католицького митрополита до Львова.

Які завдання стояли перед комісією?

Комісія була створена греко-католицьким єпархіяльним урядом у 1991 році. Її завданням було вивчення акту поховання і стану тлінних останків слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, які перебувають у підземеллі собору св. Юра, після 50-літнього господарювання тут російської православної церкви. Ходили чутки, що домовину було перенесено з крипти. До складу комісії я був залучений як медик-анатом.

Що було виявлено в результаті роботи комісії?

У крипту ми зайшли в липні 1991 року. Треба сказати, що там панував страшенний безлад, приміщення було завалене мотлохом. Проте труна з тлінними останками Андрея Шептицького лежала в ніші, поруч із похованням кардинала Сильвестра Сембратовича (1836-1898). У результаті роботи нашої комісії було встановлено, що домовина, знайдені на ній записи і виявлені в ній тлінні останки належать покійному слузі Божому митрополитові Андрею Шептицькому.

Які ще поховання виявлено при обстеженні крипти?

Відколи собор Юра став головним осідком галицької православної, а з 1700 року – греко-католицької єпархії, в крипті ховали єпископів, а з 1808 року – митрополитів. Але їх ідентифікація не була завданням нашої комісії.

Чи є в крипті поховання митрополита Йосифа Сліпого?

Після перенесення останків патріарха Йосифа Сліпого з Риму в Україну в серпні 1992 року їх було перепоховано в крипті собору св. Юра.

Блаженного Миколая Чарнецького було поховано на Личаківському цвинтарі у Львові, але зараз його там нема.

Блаженний Миколай Чарнецький (1884-1959) перед Другою Світовою війною був висвячений на єпископа. Під час війни був екзархом УГКЦ (намісником митрополита Андрея Шептицького) на Волині. Репресований совєтським режимом, після повернення з Сибіру в 1951 році служив у катакомбній греко-католицькій церкві.

Помер і був похований у Львові на Скнилові. Є дані, що після смерті отця Миколая Чарнецького за його заступництвом були вислухані молитви і сталися чуда. Наприкінці 1980-х років він був перепохований на Личаківському цвинтарі.

Його могила стала місцем паломництва численних прочан. Миколая Чарнецького було проголошено блаженним 2001 року під час візиту папи римського Івана Павла II до Львова. По якомусь часі його мощі перенесли до церкви Покрови на Замарстинові. У процедурі перенесення та ідентифікації мощів блаженного архієрея Миколая Чарнецького брали участь члени канонізаційної комісії з Риму, якою керував редемпторист єромонах Ярослав Приріз.

Щодо крипти св. Юра відомо, що там знаходяться останки одного з галицьких князів Ярослава Осмомисла (1129-1187), похованого в Галичі в Успенському соборі, а потім перепохованого в підземеллі собору св. Юра у Львові.

Під час археологічних розкопок, які проводив Ярослав Пастернак у Галичі на Крилосі, в 1937 році було знайдено саркофаг із тілом князя, якого було ідентифіковано як Ярослава Осмомисла.

У переддень Другої Світової війни, у 1939 році, для збереження і подальших досліджень його останки перенесли до Львова в собор св. Юра. Пошук поховання Ярослава Осмомисла не входив до завдання нашої комісії. Цим займалася археологічна комісія Наукового Товариства імені Т.Шевченка. Останки князя вдруге віднайшли 18 вересня 1991 року в дерев’яній скрині.

Там же знайдено лист-заяву у пляшці з темного скла, писану рукою Ярослава Пастернака: “…Отсим заявляю під словом честі науковця, що приложені до цього письма кости – комплектний скелет старшого мужчини – є ті самі, які я знайшов серед фундаментів княжої галицької катедри на Крилосі.

Це є тлінні останки основника згаданої катедри, галицького князя Ярослава Осмомисла, що помер 1187 р. …” Там ще була історія з черепом Ярослава Осмомисла, який ще до війни Ярослав Пастернак збирався передати для реконструкції зовнішнього вигляду в лабораторію Михаїла Герасимова в Москву або до Ф.Штадмюллера в Кьольн.

Із багатьох причин ця робота не була проведена і тому були сумніви щодо місця знаходження черепа князя. На щастя, череп лежав поряд із кістками.

Антропологічну реконструкцію проводили двічі: у 1991 році професор Зенон Погорецький з Канади і в 1995 році молодий вчений Сергій Горбенко, випускник Полтавського медичного інституту. Результати описані ним у монографії “Ярослав Осмомисл. Реконструкція антропологічна та історична“, виданій 1996 року.

Чи маємо подібні дослідження ще когось із галицько-волинських князів?

Історичні обставини складалися таким чином, що сьогодні не маємо жодного іншого збереженого, не те, щоб дослідженого, поховання когось із галицьких князів. Тривалий період бездержавності не сприяв таким студіям. Необхідно було би провести дослідження в Холмі, де в Успенському соборі поховано Данила Галицького та його синів Романа і Шварна.

Існують туманні здогади з часу перших археологічних розкопок у Галичі, проведених священиком Левом Лаврецьким на Залукві у 1882 році, коли серед фундаментів Спасівської церкви було знайдено поховання воїна в золотому шоломі, яке начебто мало належати князеві Володимирку (1104-1153), батькові Ярослава Осмомисла.

Непевні згадки в монастирських хроніках стосуються перепоховання Лева Даниловича (1228-1301) в Онуфріївському монастирі у Лаврові в Карпатах, куди останки князя були перенесені в XYI ст. з недалекого Спаського монастиря, де князь провів монахом останні роки життя.

Романа Мстиславича (1150-1205), батька Данила Галицького, по його загибелі в Польщі було перенесено і поховано у Володимирі-Волинському в Успенському соборі, а може в Успенському соборі в Галичі. У випадку віднайдення останків, проведення антропологічних досліджень могло б допомогти відтворити зовнішні риси галицьких князів, зробити висновки про перенесені ними органічні захворювання.

Це збагатило б обсяг наших знань про діячів галицької історії цього періоду, оскільки, фактично, єдиним джерелом є Галицько-Волинський літопис (XIII ст.). Символічним є порівняння з можливостями російської історичної науки: в Успенському соборі Московського Кремля і Петропавловському соборі в Петербурзі збережено майже всі поховання російських великих князів і царів.

Пам’ятаю найперше заняття з анатомії на першому курсі медичного інституту, яке Ви проводили…

Після війни я впродовж року був ув’язнений в тюрмі Лонцького у Львові. Проте, на мене, юнака, не було знайдено жодного компромату. У часі хрущовської відлиги закінчив Львівський медінститут і захистив кандидатську дисертацію “Хірургічна анатомія стравоходу”.

Працюючи на кафедрі нормальної анатомії, протягом усього часу совєтської окупації я підтримував контакти з представниками духовенства катакомбної греко-католицької церкви. Зокрема, з її керівником, єпископом Володимиром Стернюком. Після легалізації УГКЦ став її служителем. А стосовно предмету нашої розмови – треба чекати на майбутні дослідження.

Сообщение «Гроб с останками Андрея Шептицкого лежал в нише …» появились сначала на SAGOR.

ЛІКАРСЬКА ЕКСПЕРТИЗА ДЛЯ ВОЛОДАРІВ ГАЛИЦЬКОГО ТРОНУ

Дата публікації 15.05.2010 | Рубрика 1. Історія міста
Іван БАНАХ, Львів, лікар-реанімолог, краєзнавець. Юрій ГУДИМА, Львів, історик.
ЛІКАРСЬКА ЕКСПЕРТИЗА ДЛЯ ВОЛОДАРІВ ГАЛИЦЬКОГО ТРОНУ/
Місто під Гаєм – портал про місто Підгайці та Підгаєцький район. /

http://www.pidhaitsi.com.ua/?p=417

За останні півтора десятка років на книжкових полицях з’явилося чимало нової літератури з української медієвістики. Зокрема, фундаментальні праці „Князь в древней Руси: власть, собственность, идеология” Олексія Толочка (Київ, 1992), „Українська шляхта з кінця XIY до середини XYII ст. (Волинь і Центральна Україна)” Наталії Яковенко (Київ, 1993), „Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XYI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження” Леонтія Войтовича (Львів, 2000), „Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII – першої половини XIY ст. Дослідження. Тексти” Олега Купчинського (Львів, 2004). Орієнтуючись на ці праці й опираючись на відповідну джерельну базу, дослідники можуть братися за написання так званої „тотальної історії” у дусі французької школи „Анналів” початку XX ст., тобто такої історії, яка б, за визначенням Ярослава Грицака, „охоплювала всі без винятку сторони життя людини, включно з такими незвичними для традиційної історіографії темами, як історія тіла, одягу, їжі, читання, дитинства, сексуальності, смерті і т.ін.” Осягнути мету не можна засобами лише одного історичного аналізу. Необхідно ламати міждисциплінарні перегородки.

Прикладом такої роботи є, зокрема, дослідження Сергія Горбенка, який займається антропологічною реконструкцією історичних осіб, у т.ч. князів. Досвід лікаря-невролога та історика для створення історичних портретів „сильних світу цього” застосував чеський дослідник Іван Лєсни.

Ми ж пропонуємо спробу додати до історичних портретів деяких галицьких і волинських князів такий, без сумніву, важливий штрих, як стан здоров’я. Як зазначив у генеалогічних дослідженнях Леонтій Войтович, „князі виступали носіями традиції державності”. Сподіваємось, що наші дослідження також, хоча б якоюсь мірою, допоможуть відповісти на запитання: наскільки об’єктивний хід історії залежить від окремої особи, зрештою, від стану її здоров’я.

В історичній літературі по-різному трактовано захворювання князя Володимирка – то як параліч у результаті інсульту, то як інфаркт міокарда чи стенокардію, неправильно оцінено ефективність проведеного лікування. Діагноз хвороби Володимира Васильковича, враховуючи детальний опис її перебігу та симптоматики, не викликає сумніву. Натомість про діагностування хвороби очей Данила Галицького нічого не відомо. Антропологічне і патологоанатомічне дослідження останків проведено тільки стосовно одного – Ярослава Осмомисла.

Інформацію про здоров’я та недуги князів почерпнуто виключно з літописів – Київського (XII ст.) та Галицько-Волинського (XIII ст.), які опубліковані в перекладі на сучасну українську мову Теофілом Кострубою („Галицько-Волинський літопис”, 1936) та Леонідом Махновцем („Літопис Руський”, 1989). Відомості писемних історичних джерел спіставлено з матеріалами клінічної медицини – кардіології, артрології, ортопедії, офтальмології, онкології. Наскільки відомо, досі вивчення таких біографічних аспектів галицько-волинських князів не велось.

Після розпаду єдиної Київської держави по смерті великого князя Мстислава-Гаральда Великого (1076-1132) роль нового державотворчого осередку в історії України поступово переходить до Галицького князівства, яке згодом стало ядром Галицько-Волинської держави.

Творцем Галицького князівства був князь Володимирко (Володимир Володаревич, бл. 1104-1153), який об’єднав кілька дрібніших уділів, котрі відсепарувалися від Волинського князівства, і 1141 року осів у новій столиці – Галичі на Дністрі. Енергійному, далекоглядному, хитрому Володимирку, крім інших чеснот, були притаманні також підступність і клятвопорушництво.

Цікавий переказ вміщено у Київському літописі, який висвітлює події лютого 1153 року. Володимирко вів тривалу боротьбу за незалежність Галицького князівства проти волинського князя Ізяслава Мстиславича (бл. 1096-1154), який прагнув повернути втрачені його предками уділи. Крім того, Ізяслав Мстиславич боровся за київський великокняжий престол.

Основним його суперником був суздальський князь Юрій Долгорукий (бл. 1090-1157). Використовуючи ситуацію, Володимирко уклав союз із Юрієм Долгоруким, оженивши свого сина Ярослава Осмомисла з його дочкою. Натомість Ізяслав утримував союзницькі відносини з королем Угорщини Гейзою II (1130-1162), який відігравав роль арбітра в регіоні. У ході війни Володимирко отримав перевагу і захопив прикордонні волинські землі вздовж річки Горинь.

У відповідь Ізяслав і Гейза II спільними силами розбили його біля Перемишля. Хитрощами і підкупом Володимирко добився перемир’я з угорцями. Проте Гейза II погоджувався залишити його на троні тільки за умови повернення Ізяславу Погориння. На доказ мала бути здійснена присяга на переданому угорцями хресті св. Стефана. Вдаючи важко хворого, Володимирко присягнув і Гейза II відступив до Угорщини. Коли ж від Ізяслава прибув посол і нагадав Володимирку про клятву, той, насміхаючись, відповів: “Чи це той малий хрестик ?”

Далі події розвивалися стрімко. В той же день, за літописом, &ldqldquo;одспівавши вечерню, Володимир… пішов із божниці. І коли був він на тім місці, на сходах, де ото поглузував над Петром, він сказав: “Ой! Се хтось мене вдарив у плече!” і не міг він із того місця ні трохи поступити, і став падати. Але тут підхопили його під руки, і однесли його в горницю, і поклали його в окріп. І говорили, що це ломота підступила, а інші по-другому говорили, і багато прикладали припарок. І настав пізній вечір, і став Володимир знемагати вельми, а коли було спати пора, то тоді Володимир, галицький князь, преставився”.

У цьому повідомленні важливі кілька моментів: хвороба наступила гостро у відносно молодого чоловіка (до 50 років), безпосередньо після психоемоційного навантаження (переговори з послом), початком захворювання був різкий больовий синдром з локалізацією болів, як слід думати, в грудній клітці, з іррадіацією в спину, можливо в руку. Одночасно виникла виражена загальна слабість (не зміг ступити кроку, став падати). Хвороба привела до смерті впродовж декількох годин (після вечірньої відправи до пізнього лютневого вечора).

Відразу треба зазначити, що не йдеться про інші хворобливі симптоми, такі як блювота, кровохаркання, посиніння лиця, параліч на одному боці руки і ноги, отже, ймовірніше, їх не було, оскільки, при їх очевидності, вони мали бути згадані автором детального опису.

Вказана симптоматика характерна для інфаркту міокарда, розшаровуючої аневризми грудного відділу аорти, тромбоемболії легеневої артерії, спонтанного пневмотораксу, перфорації і розриву стравохода.

Для перфорації (продірявлення) і розриву стравохода необхідна вказівка на попередню тривалу невиліковну хворобу (рак стравохода), травму тулуба, сильне фізичне навантаження в момент захворювання, наявність блювоти з кров’ю від початку захворювання.

Спонтанний пневмоторакс (раптовий доступ повітря у плевральну порожнину, стиснення легені та зміщення середостіння з серцем в сторону) також виникає після тривалої хвороби (туберкульоз, рак легені), при травмі грудної клітки, супроводжується різкою задишкою, кашлем. Тромбоемболія легеневої артерії розвивається після тривалого перебування на ліжковому режимі, супроводжується ціанозом (посинінням шкіри) лиця і верхньої половини тіла. Всі ці хвороби приводять до летального результату, але літописець не згадує про такі симптоми і обставини їх виникнення, отже таку патологію виключаємо.

Інфаркт міокарду провокується фізичними та психоемоційними навантаженнями, проявляється гострими болями за грудиною або в ділянці серця, що іррадіюють у ліву руку, шию, живіт, тривають кілька годин і більше, супроводжуються страхом смерті, загальною слабістю. Це так званий типовий перебіг інфаркту міокарда (у 70-90% випадків), a є ще атипові варіанти, що супроводжуються тільки болями в животі, або задишкою, раптовою втратою свідомості; може взагалі не бути больових відчуттів. Прикладання припарок, застосування окропу протипоказано. Захворювання часто закінчується летально.

Для розшаровуючої аневризми грудного відділу аорти характерний дуже сильний біль у спині, який може віддавати в руки, шию, поширюватися вниз по животу, супроводжується різкою слабістю, паралічами, втратою свідомості. Це захворювання важко зразу відрізнити від інфаркту міокарда. Більшість хворих помирає через лічені години, дні.

Подібно до інфаркту міокарда починається приступ стенокардії напруги, але при цьому болі є короткочасними (до 10 хвилин) і не приводять до смерті.

Одна з форм інсульту – субарахноїдальний крововилив починається раптово з відчуття удару, але локалізація болів у потиличній ділянці; хвороба часто супроводжується блювотою, порушенням свідомості. При інших формах інсульту – геморагічному, ішемічному крім раптових болів голови швидко розвивається параліч руки і ноги з однієї сторони тіла.

Отже, причиною смерті Володимирка не був інсульт. Помер князь, вірогідно, внаслідок інфаркту міокарда або розшаровуючої аневризми грудного відділу аорти. Симптоматика цих захворювань подібна. Лікувальна тактика була неправильною, хоча, швидше за все, зарадити князеві вже було нічим.

Наступником Володимирка на Галицькому троні був його син Ярослав Осмомисл (бл.1129-1187). За його правління Галицьке князівство зміцніло, розширило свої кордони до Чорного моря за рахунок земель по обидва береги Дністра. У Київському літописі записано, що він був “мудрий і вимовний, богобоязнений,… шанований в чужих краях”, проте відзначено також, що він “сам не ходив на чолі своїх військ особисто”.

Тобто князь сам не ходив на війну, покладаючись повністю на своїх воєвод, хоча користувався широким авторитетом, як могутній володар. Як могутній володар у добу Середньовіччя міг не бути воїном? Відповідь на це дають антропологічні і патологоанатомічні дослідження останків князя, знайдених 1937 р. у м. Галичі на Крилосі, перепохованих у Львові в крипті собору св.Юра і вдруге віднайдених 18 вересня 1991року.

З-поміж уцілілих кісток Ярослава Осмомисла виявлено сильно здеформовану ліву стегнову кістку з потовщеною головкою і шийкою (ширшими і товстішими, ніж справа), яка не повністю заходила в кульшову западину тазу, де формується кульшовий (тазо-стегновий) суглоб, внаслідок чого також наступила деформація кульшової западини.

Таким чином встановлено порушення функції кульшового суглоба. Без змоги надійно опиратися на ліву ногу, людина переносила всю вагу тіла на здорову праву ногу. Це зумовило фізіологічне збільшення правої стегнової кістки та компенсаторне видовження лівої гомілки. Крім того, на правій нозі, на яку падало основне навантаження, виявлено виражений деформуючий артроз колінного суглоба.

На кістках ніг і рук немає слідів патологічних переломів і некрозів, отже людина постійно перебувала на полегшеному режимі. Знайдені кістки верхніх кінцівок ліва ключиця, права плечова кістка слаборозвинуті, без явищ деформуючого артрозу, з вираженим остеопорозом (коли відбувається вимивання солей кальцію з кісток).

Це також свідчить про майже повну відсутність у житті людини фізичних вправ і занять. Також виявлено добре збережені зуби, що характерно для тривалого дотримання дієти. Проте зуби більше стерті справа. Встановлено асиметрію лиця: права гілка нижньої щелепи коротша, ніж ліва, верхня щелепа на 7 мм. зсунута вправо.

Автор дослідження Сергій Горбенко пояснює ці зміни так: з дитинства Ярослав Осмомисл хворів хворобою Пертеса (асептичним некрозом голівки стегнової кістки) зліва, правобічною кривошиєю. Все життя турбували болі в лівому кульшовому суглобі, кульгавість, згодом з’явилися болі і порушення функції правого колінного суглобу.

Хворобу з дитинства лікували дієтою, якої князь дотримувався все життя, оскільки патологія невиліковна. Щоб не посилювалися болі в суглобі, і щоб не травмувати хвору ногу, лікарі забороняли будь-які фізичні заняття, вправи зі зброєю.

Тому сам Ярослав Осмомисл не ходив у походи, а політичні проблеми вирішував мудрою дипломатією, за що здобув широкий авторитет і прізвисько “Осмомисл”. Наявність у дитинстві правобічної кривошиї зумовило порушення жувальних рухів, більше стирання зубів з правого боку, асиметрію лиця.

З літопису “Повість временних літ” відомо, що великий князь Ярослав Мудрий (978-1054), який доводився Осмомислу прапрапрадідом, теж кульгав на праву ногу; це довело і антропологічне дослідження його останків. Хвороба Пертеса є спадковою, отже факт кульгавості у родичів підтверджує наявність цієї хвороби в князівській династії.

За даними клінічної артрології, травматології, ортопедії хвороба Пертеса (остеохондропатія, асептичний некроз голівки стегнової кістки) є спадковим захворюванням, хворіють ним частіше хлопчики (до 80% випадків) віком 4-12 років, хвороба розвивається повільно, спочатку з’являється незначний біль у кульшовому суглобі, який іррадіює в коліно, пах, куприк, виникає кульгавість під час ходи; через це людина оберігає хвору ногу при навантаженнях.

Від цього з роками виникає атрофія м’язів сідниці, стегна, розвивається контрактура суглоба на боці ураження. Нога вкорочується, спочатку незначно, за рахунок реактивного скорочення м’язів, згодом у зв’язку з підвивихом стегнової кістки у кульшовому суглобі; при цьому наступає вкорочення ноги на 2-4 см.

Процес триває 2-6 років, після чого гострота його повільно стихає. Проте голівка стегнової кістки поступово деформується, набуває грибовидної форми, розвивається деформуючий остеоартроз кульшового суглоба. Він розростається, спотворюється його форма, біль у ньому стає постійним, хворі стають чутливі до зміни погоди і атмосферного тиску, зменшується обсяг рухів у ньому. З часом наростає контрактура кульшового суглоба: нога постійно перебуває в положенні помірного згинання, приведення і зовнішньої ротації стегна; ходити людина може тільки з допомогою милиці.

До сих пір вважалося, що великий князь Ярослав Мудрий хворів підвивихом правого кульшового суглоба, що розвинувся внаслідок інфекційного процесу в цьому суглобі (запалення правого кульшового суглоба), перенесеного в дитинстві, як наслідок запалення середнього вуха (отит). Проте діагностування асептичного некрозу голівки стегнової кістки (неінфекційного) у його нащадка Ярослава Оомомисла і можливість спадкової передачі цього аахворювання дозволяють похитнути усталену версію хвороби Ярослава Мудрого.

По смерті Ярославового сина і наступника Володимира (1199) Галицьке князівство було об’єднане з Волинським князівством в єдину державу заходами волинського князя Романа Мстиславича (1153-1205), який осів у Галичі. Проте Роман втрутився у громадянську війну гвельфів і гібелінів у Німеччині, виступивши на боці кайзерів, традиційних союзників Києва ще від часу Ярослава Мудрого.

Під час переходу через Польщу Роман попав у засідку і був убитий польськими князями, які підтримували папу римського у війнах гвельфів і гібелінів. По його загибелі розпочалися міжусобні війни в Галицько-Волинській державі, які ледь не довели до її розпаду.

Тимчасове зміцнення настало за князя Мстислава Удатного (?-1228). Юний син Романа Данило (1201-1264), званий Галицьким, прагнучи повернути батькову спадщину, зробив ставку на Мстислава Удатного і одружився з його дочкою. Після тривалої боротьби Данило відновив єдність держави, одночасно проводячи активну зовнішню політику.

Епізодом її була його спроба закріпитися в Центральній Европі. Прагнучи здобути для свого сина Романа Даниловича (1229-1258) герцогство Австрію і заручившись підтримкою короля Угорщини Бели ІV (1206-1270), Данило Галицький одружив Романа зі спадкоємицею австрійських герцогів Бабенбергів Гертрудою (1226 – 1288) і залишив його у Відні. Але на авансцену виступив конкурент Романа король Чехії Пшемисл Отокар II (1233-1278).

Претендуючи на австрійську спадщину, він одружився з тіткою Гертруди Маргаритою, старшою за нього на 20 років, і рушив на Відень. Роман із нечисельним військом був оточений в замку Гімберг. Йому на поміч вирушив Данило Галицький із сином Левом (1228-1301), своїми воєначальниками дворським Андрієм і тисяцьким Юрієм Домажиричем, васалами литовськими князями Тевтивиллом і Едивидом, союзниками польськими князями Болеславом Стидливим краківським (1226-1279) та Владиславом опольським (?-1281).

У червні 1253 року об’єднане військо вторглося в землі Чеського королівства і підійшло до м.Опави. Проте Данило захворів на очі і не міг ефективно керувати штурмом фортеці.

Літописець свідчить, що оборонці Опави на чолі з воєводою Бенешем, відступали в замок і не встигли зачинити за собою ворота, крізь які русичі могли увірватися в місто. Але “Данило ж тяжко болів на очі, і не бачив він, що сталося у воротах. Але бачив він, що люди його біжать, і видобув він меча свого, одігнав їх, і через те не взяв город… Він бо всю війну болів на очі, і многі заставляли його вернутися, але він не зробив сього”.

Як відомо, згодом Данило відійшов з-під Опави, переслідуючи Бенеша, взяв м. Носельт (Носедле), далі змусив підкоритися воєводу Гербурта, який віддав Данилові свій меч. Проте ініціативу у війні було втрачено: Пшемисл Отокар II окупував Австрію і домігся розірвання шлюбу Романа з Гертрудою.

Роман Данилович змушений був покинути Відень. Австрія залишилася за Чехією. Данило, повертаючись через Польщу, у кінці серпня 1253 року у Кракові зустрів послів від папи римського. Треба зазначити, що на той час Данило Галицький схилився від традиційної орієнтації на кайзерів, влада яких у Рейху ослабла, в бік папи римського. Від папи Данило отримав королівську корону, яку прийняв у грудні 1253 року в Дорогичині, недалеко від своєї столиці Холма.

У повідомленні літописця є кілька важливих обставин: хвороба була важкою, але князь не був прикутим до ліжка, міг очолити військовий похід, керувати бойовими діями; в нього було порушення центрального зору, але повної сліпоти не було.

Хвороба тривала “всю війну”, тобто 2-3 місяці, з червня до серпня 1253 року, після чого наступило покращення, оскільки відомо, що восени Данило ходив на ятвягів, після того коронувався, продовжував війни з татарами. Також слід відзначити двобічний патологічний процес очей.

Такі хвороби, як катаракту, глаукому, відшарування сітківки, макулодистрофію сітківки, пухлини очного яблука, виключаємо зразу, оскільки всі вони прогресують і приводять до повної втрати зору. Про травму очей вказівки немає. Отже хвороба Данила мала запальний характер. Проте нагниваючі обмежені процеси абсцес повіки, флегмону очниці виключаємо, вони однобічні, а при відсутності лікування можуть приводити до сліпоти.

Запальні процеси зорових нервів ретробульбарний неврит зорового нерва теж виключаємо з тієї ж причини. Таким чином патологія мала інфекційний генез. Залишається встановити локалізацію.

Серед оболонок очного яблука – кон’юнктива, рогівка, склера, райдужка, війчасте тіло, судинна оболонка, сітківка повсюди може локалізуватися інфекційне запалення, відповідно – кон’юнктивіт, кератит, склерит та епісклерит, ірит, іридоцикліт, хоріоїдит, ретиніт. Вірусне запалення кон’юнктиви трахому не враховуємо, оскільки вона була занесена до Європи після походу Наполеона в Єгипет у 1798-1799 pp.

Стійке порушення зору викликають ураження сітківки або рогівки, проте, як правило, запалення поширюється на сусідні тканини, тобто одночасно на сітківку і судинну оболонку, рогівку та кон’юнктиву, отже треба думати про хоріоретиніт або кератокон’юнктивіт.

Центральний серозний хоріоретиніт починається із затуманення зору, через кілька днів з’являється темна пляма перед оком, різке зниження зору, порушення сприйняття кольорів, поширення процесу на друге око. Покращення наступає через кілька днів або тижнів, проте згодом спостерігається рецидивування хвороби.

Аденовірусний епідемічний кератокон’юнктивіт починається гостро, ураження двобічне, відзначаються почервоніння очного яблука, відчуття запорошеності в оці, сльозотеча, помірні слизово-гнійні виділення з ока, набряк повік. Приблизно через тиждень настає відносне покращення, а ще через кілька днів патологічні відчуття посилюються, погіршується зір, виникає часткове помутніння рогівки. Захворювання триває до 2 місяців і закінчується виздоровленням.

Таким чином, хворобою Данила Галицького був аденовірусний епідемічний кератокон’юнктивіт або центральний серозний хоріоретиніт. Точніша діагностика утруднена.

Після смерті Данила на Волині княжив його молодший брат Василько (1203-1270), який, можливо, вважався верховним князем у Галицько-Волинській державі. Сини Данила Лев (1228-1301), Шварно (1230-1269) і Мстислав (?-1292) поділили Галичину, причому головний престол у Холмі дістався Шварнові.

Роман загинув раніше у Литві. Пізніше, по смерті братів, всі галицькі уділи були з’єднані під рукою Лева Даниловича. На Волині княжив єдиний син Василька Володимир (бл. 1248-1288). Літописець високо оцінював його: “був він книжник великий і філософ; якого ото не було в усій землі… мужність і розум в ньому жили, правда й істина з ним у парі ходили”, також відзначає його добре здоров’я: “він був ловець добрий і хоробрий… сам убивав всякого звіра… на зріст був високий, у плечах великий”.

Проте останні 4 роки життя, отже десь із 1284, князь хворів. У Галицько-Волинському літописі детально описано перебіг хвороби і симптоматику: “лежав він у болісті своїй повних чотири роки… Почала йому гнити нижня губа. Першого року мало, на другий і на третій більше стала гнити. Але він іще не вельми був недуж, а ходив і їздив на коні, коли хотів”.

Поступово хвороба прогресувала. В кінці 1287 року татарський хан Телебуга (?-1291) пішов на Польщу. Оскільки зі смертю Данила Галицько-Волинська держава знову стала васалом Золотої Орди, у похід з Телебугою мусили йти князі Лев і Мстислав Даниловичі, син Лева Юрій (1254-1308) та Володимир Василькович.

Але при переправі через р.Сян здоров’я Володимира значно погіршилося, він почав думати про смерть і дав усний заповіт двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу, що передасть йому свої володіння. Повернувшись назад, “бо жалісно було глядіти на нього, бачачи його в болісті”, він осів у м.Рай на Волині.

Дочекавшись Мстислава, який з Телебугою верталися з Польщі через Львів, Володимир Василькович склав йому письмовий заповіт. Після всього переїхав він у Любомль, де лежав всю зиму і наступний рік, чекаючи смерті.

В кінці 1288 року стан його далі погіршувався: “коли ж кінчався четвертий рік і настала зима, тo став він дужче слабувати, і одпало йому все м’ясо з підборіддя, і зуби нижні вигнили всі… і кість підборіддя перегнила була, і було видіти навіть гортань. І не брав він до уст сім неділь нічого, окрім одної води, і тої ж потроху”. Смерть наступила 10 грудня 1288 року в Любомлі.

Вражаюча картина захворювання не викликає сумнівів рак (пістряк) нижньої губи з ураженням навколишніх органів.

За клінічними даними, рак нижньої губи зустрічається частіше, ніж верхньої, хворіють переважно чоловіки. Захворювання розвивається спочатку у вигляді бородавки або тріщини. Ріст пухлини може відбуватися повільно або швидко. Рак губи не має тенденції до генералізації і проявляється місцевими або регіонарними змінами.

На передньому краї губи з’являється шорстке ущільнення, що нагадує струп, який поступово збільшується. Часто хворі самі здирають поверхневі маси, з-під яких оголюється рожева кровоточива поверхня, яка поступово вкривається кіркою. Така ситуація повторюється постійно.

Серед форм раку губи виділяють виразкову і виразково-інфільтративну. При виразковій формі під струпом поступово утворюється виразка з неправильною формою і нерівним дном; краї виразки підняті над рівнем губи, вивернуті та інфільтровані, при пальпації (обмацуванні) виразка не болить.

Розростаючись, вона досягає м’язевого шару, поширюється на шкіру і слизову оболонку, руйнуючи їх, далі на нижню щелепу і щоки. З’являються метастази на підборідді і під нижньою щелепою, міцно спаяні з нею. Вони проростають шкіру, утворюють вузли, які розпадаються і кровоточать.

Виразково-інфільтративна форма раку губи відрізняється від виразкової лише тим, що навколо виразки, яка набуває дерев’янистої консистенції, збільшується ділянка пухлинної інфільтрації (проростання в навколишні тканини), що значно переважає за розмірами саму виразку.

В перебігу захворювання виділено 4 стадії. Клінічна картина останньої стадії розпад пухлини, проростання нею всієї товщі губи, поширення на кут рота, підборіддя, кістковий скелет нижньої щелепи, наявність нерухомих метастазів у регіонарних лімфатичних вузлах співпадає з літописним свідченням. Крім того, на будь-якій стадії при інфікуванні процесу може розвинутися супутнє запалення і ускладнення перебігу хвороби.

Отже причина смерті князя Володимира Васильковича рак нижньої губи з ураженням навколишніх тканин, виразкова або виразково-інфільтративна форма, повільно прогресуючий перебіг, ІV клінічна стадія, Т4НхМх.

Підсумовуючи проведений аналіз, слід відзначати, що при детальному описі патології людини, особливо тієї, що привела до летального результату, ретроспективна діагностика захворювання не становить великих труднощів. Встановлення хвороб, після яких наступило клінічне виздоровлення, або спадкових вроджених захворювань значно ускладнене. Тому велику роль відіграє проведення антропологічних і патологоанатомічних досліджень віднайдених останків.

На даний час віднайдено поховання тільки одного галицького князя Ярослава Осмомисла (1937). З огляду на брак писемних історичних джерел стосовно нашого регіону, перспективними видаються подальші пошуки князівських поховань у Галичі, Володимирі, Холмі, Луцьку, селі Лаврові.

Прийнято вважати, що в історії нема слова “якби”. Сталося так, як сталося. У контексті ж наведених прикладів з біографій “сильних світу сього” без тіні сумніву можна зробити лиш один філософський висновок : роль особи в історії – частинка Божого задуму.

Сообщение Галицкий контекст: Как «Слово» отзовется? появились сначала на SAGOR.

Друкар книг перед тим небачених

Нещодавно на будівлі Онуфрієвського монастиря у Львові було вiдкрито меморіальну дошку Iвану Федорову (Федоровичу)/
«День». №15, п’ятниця, 30 січня 2004/
http://www.day.kiev.ua/25563/

У Львові, на розі вулиць Краківської та Вірменської, де тепер розташований дитячий майданчик, як свідчать історики, була колись друкарня Івана Федорова. Під облаштування нової друкарні в так званій Кулганівській кам’яниці Федоров позичив великі кошти, однак повернути борг не зміг — смерть обірвала всі сподівання.

Спадком для старшого сина, якого знали в місті як Івана Друкаревича, стали лише батькові боргові зобов’язання — півтори тисячі золотих та опіка над малолітніми дітьми Федорова від другого шлюбу. У Львові першодрукар оженився вдруге. Хворий на сухоти Друкаревич не зміг вчасно віддати гроші, потрапив до боргової ями та рівно через рік після смерті батька пішов у вічність теж.

В Онуфрієвському монастирі, де також працював Іван Федоров, в одній з ніш знайдено останки, що належать Івану Федорову та його синові. Принаймні, так довгий час вважалося.

— Тепер, — упевнена завідувачка Музею давньої української книги Лариса Спаська, — виникла потреба повторити так звану експертизу на час. Якщо поховання буде віднесене до кінця XVI століття, — це стане ще одним підтвердженням, що знайдені залишки належать саме першодрукареві.

Сьогодні кістки зберігаються в музеї старовинної книги, й можна із сумом сказати, що не дуже щасливий за життя Іван Федоров і по смерті не знайшов спокою.

Хіба що безсмертна душа його знає, що високо пошанований він громадою України за безцінний внесок у розвиток української культури як людина, що першою на цих теренах надрукувала «Апостол», «Біблію», «Новий завіт», «Псалтир», «Євангеліє учительне».

Галичани, які віддають належне діяльності першодрукаря, навіть пишуть у своїх статтях та наукових розвідках — Федоров або Федорович, як він підписувався в Україні, ніби визнаючи, що його коріння у Львові проросло глибоко.

— Це, без сумніву, була надзвичайна людина, — розповідає Лариса Ігорівна, — не лише друкар, майстер ливарної справи, а й видавець-учений. Вiн був освiченою людиною, говорив кількома мовами, багато подорожував. Усі його післямови свідчать про те, що мав Федоров глибокі знання середньовічної літератури.

Про це говорять численні цитування, зокрема Златоуста, Василя Великого, Іоанна Дамаскіна, те, як трактує він історичні постаті та події.

До речі, якість виданих ним книг була теж дуже високою, навіть вищою за деякі європейські взірці того часу. Що цікаво: він дуже сильно відчував своє покликання, і жодні випробування не могли його збити з обраного шляху.

«Та не личило мені з оралом чи сівбою собі віку вкорочувати, бо замість плуга я володію майстерністю знарядь праці руками, а замість житніх зерен повинен розсівати по світові зерна духовні й усім, як належить, роздавати цю духовну поживу… І дійшов я до богоспасенного міста, що називається Львів, і все, що по дорозі мене спіткало, я мав за ніщо, — щоб лише тільки осягнути свого Христа».

В друкарській справі Іван Федоров виявив надзвичайні здібності. Він був майстром, що називається, на всі руки: й вирізав пунсони, й ливарником був (відливав літери), й складачем, друкарем і навіть майстром — тобто долучився до створення гармат.

Його «Апостол» — одне з вищих досягнень поліграфічної майстерності XVI століття. Цей твір був зразком для учнів та послідовників Федорова, і твори багатьох майстрів наступної епохи носять його явний вплив. Дуже довго його ніхто не міг перевершити. І багатьох дивувала техніка, коли, друкуючи книгу, він робив один набір і два відбитки. А працював він на теренах нинішньої Росії, Білорусі, України, Польщі.

Нещодавно на будівлі Онуфрієвського монастиря з’явилася пам’ятна меморіальна дошка першодрукареві. Здійснено це за фінансової підтримки уряду Москви та Фонду ім. Юрія Долгорукого.

— Ларисо Ігорівно, а поховати, нарешті, як належить, можна своїми силами?

— Звичайно, однак ми б дуже хотіли, щоб відомий український вчений Сергій Горбенко дослідив череп і, як він вже багато разів робив у складних випадках із черепами відомих особистостей, відтворив обличчя за залишками, знайденими в Онуфрієвському монастирі.

Адже взагалі немає прижиттєвого портрета Івана Федорова. Однак зараз Горбенко у Франції, це пов’язано із дослідженнями залишків Жанни д’Арк — чи саме її спалили на вогнищі?.. Тобто доведеться деякий час зачекати. А вже потім можна буде кістки покласти в спеціальну капсулу й наглухо її запаяти. Правильно було б зробити саркофаг у Онуфрієвському монастирі, а залишати тут в музеї стародавньої книги недоречно.

Цей сучасний будинок був перетворений на музейний комплекс Львівської картинної галереї в 1996 році, за життя Федорова жодного стосунку до друкаря не мав. Сьогодні в музеї зберігається 12 тисяч експонатів — від рукописів до стародруків XVIII століття. Експозиція, пов’язана з Федоровим, — лише частина нашої роботи, хоча й дуже значна. У Львові обійти першодрукаря, розповідаючи про стародавні друки, неможливо. Уже понад два століття постійно відчувається його благотворний вплив на друкарів.

Дуже позитивним є те, що після 11-річного мовчання відновлюються так звані «Федоровські семінари»: до 1993 року їх було проведено одинадцять. Як завжди, темою міжнародної конференції буде стародрукована книга, давні рукописи. Учасниками «семінарів» стануть дослідники з України, Росії, Білорусі, Польщі, Румунії, Болгарії.…

Людям, що приїдуть до Львова з різних країн, напевно захочеться схилити голову біля поховання Івана Федорова… 420 років тому його поховали на цвинтарі Онуфрієвського монастиря, де була розташована одна з перших у Львові друкарень. На могилі першодрукаря братчики Ставропігії поклали кам’яну плиту двометрової довжини. На ній рукою невідомого майстра був вирізаний друкарський знак, а під ним підпис:

«Друкар книг перед тим небачених».

В кінці XVIII століття за наказом цісаря Йосифа II кладовище закрили, а надгробні плити, як і плита над могилою Федорова, були сховані в інтер’єрі та стінах церкви. Восени 1883 року в церкві знову робили ремонт. На жаль, багато чого було пошкоджено. З того часу плита зникла, хоча стосовно неї висловлювались різні версії…

Але ченці перепоховали останки Івана Федорова та його сина в самій церкві, а оскільки вважали доробок цієї людини гідним пам’яті та вшанування, поклали їх біля вівтаря Богородиці. В 1975 році пiд час археологічних досліджень поховання було віднайдене і з часом перенесене до музею. І було б логічно й правильно повернути останки на місце поховання. Наскільки ж продовжиться посмертне поневіряння Івана Федорова, ще невідомо, але дуже хочеться, щоб якнайшвидше воно скінчилося.

Колись сам Федоров, ніби пророкуючи свою долю, написав:

«Як Апостол хвалиться горем! — Бо горе спричиняє терпіння, терпіння — надію, а надія не обмане…»

Сообщение Печатник книг перед тем невиданных появились сначала на SAGOR.

Сенсація спростовує хронологію Франції

“Культура і життя” 28 грудня 2002 р.

Сообщение Сенсация опровергает хронологию Франции появились сначала на SAGOR.

Во Львове исторической личности могут вернуть лицо

«Зеркало недели» №21, 27 мая 2000
http://zn.ua/SCIENCE/vo_lvove_istoricheskoy_lichnosti_mogut_vernut_litso-20665.html

Обычное дело — творческая молодежь из провинции стремится самореализоваться в столице. Примером исключения из этого правила может служить биография Сергея Горбенко, первого и единственного человека в Украине, занимающегося пластической реконструкцией.

В 1998 году Сергей перебрался из Полтавы во Львов. Конечно, этот город не имеет сегодня концентрации капиталов, позволяющей полнокровно развиваться научным и художественным проектам. Однако у Львова еще достаточно резервов, чтобы и впредь считаться крупным культурным и научным центром.

В Полтаве работы С.Горбенко никого не интересовали. Сергей бросил им же созданный Центр антропологических исследований и приехал на консультацию в Киев.

В Министерстве культуры сказали, что полтавчанина с его идеями может приютить только Музей истории религии (МИР) во Львове. (Хотя могли направить и в столичный Институт искусствоведения, фольклористики и этнографии НАН Украины им.М.Рыльского, в котором занимаются антропологией.) Директор Львовского МИРа Владимир Гаюк не боялся создавать новые структуры в наше неопределенное время, например, рискнул учредить при музее Институт религиеведения.

ОТ ЯЩЕРА — ДО АДМИРАЛА

Пластическая реконструкция преимущественно занята восстановлением документального внешнего вида (прежде всего головы) человека путем последовательного наращивания «мягких тканей» («мышц», «кожи», «глаз» и т. д.)

При этом учитывают все опорные точки на черепе, а также — анатомические, возрастные, половые и другие индивидуальные особенности. Данному искусству Горбенко обучался во время стажировки в антропологической лаборатории Института этнографии и антропологии РАН имени Миклухо-Маклая, которым руководит ученица Михаила Герасимова Г. Лебединская.

В родном краю такую школу Горбенко пройти не мог. Дело в том, что, зародившись в начале ХХ столетия, украинская антропология в конце 20-хгодов прекратила существование.

Ф. Вовк со своими учениками имел неосторожность изучать антропологические особенности и этнические признаки украинцев. Такие исследования расценили как лженауку, «которая используется врагами коммунизма и интернационального единства трудящихся для обоснования расизма и особенно для подрыва дружбы между братскими украинским и великим русским народами». Многих антропологов репрессировали. До пластической реконструкции дело не дошло.

Российских коллег сия чаша миновала. Михаил Герасимов в 30—40-х годах начинал издалека. «Делал» ящеров, мамонтов, обезьян. Только потом ему позволили «перейти на личности».

Герасимов создал галерею из двухсот человеческих голов, в частности скульптурные портреты Марии Достоевской, адмирала Ушакова, киевского князя Ярослава Мудрого.

Знаменитого антрополога спасло то, что его работы использовались для обоснования идеологических доктрин. Нужно было доказать теорию эволюционизма, происхождение человека от обезьяны, государственно-этническое единство восточных славян, необходимость централизованной власти…

ЯРОСЛАВ БЫЛ НЕ ТОЛЬКО МУДРЫМ, НО И ХРОМЫМ

За восемь лет работы в «жанре» пластической реконструкции Сергей Горбенко создал 12 скульптурных портретов. Наивысшим его творческим достижением стала реконструкция черепа галицкого князя Ярослава Осмомысла.

И дело не столько в самой личности реконструируемого, хотя его «послужной список» сам по себе заслуживает внимания. (Прозвище Осмомысл сей князь получил от современников за чрезвычайный ум. Во время его правления западные рубежи Руси почти 30 лет не знали иностранной интервенции.

Он укрепил имидж государства в Европе, построил знаменитый Успенский собор в Галиче. Князю Осмомыслу посвящено много лестных строк в древнерусских летописях, в «Слове о полку Игореве».)

Упомянутая работа заняла в истории украинской антропологии этапное место. Как отмечает в рецензии к монографии Сергея Горбенко «Ярослав Осмомысл» Степан Макарчук, профессор, заведующий кафедрой этнологии Львовского национального университета имени И.Франко, молодой исследователь «… на исполнении конкретного научного задания проверил свой синтетический историко-антропологический метод…»

Восстанавливая документальный скульптурный портрет Осмомысла, Горбенко применял результаты антропологических, палеопатологических, патологоанатомических, генеалогических, историографических и других исследований.

Репутация Ярослава Пастернака, открывшего в 1937 году во время раскопок Успенского собора древнего Галича саркофаг с останками Ярослава Осмомысла, в археологической науке безупречна.

Однако в современной научной среде появились скептики, усомнившиеся в принадлежности найденного скелета указанному князю. Они требовали ответов на массу вопросов, среди которых: «Почему найденный саркофаг был скромно украшен?» и «Почему саркофаг находился в притворе, а не на месте хотя бы каплицы?».

Анализ зубов похороненного указывал на более молодой возраст, чем определенный ранее для усопшего князя. Осложняло положение и то, что с 1939 по 1991 год останки Осмомысла считались утерянными, пока повторно не были обнаружены львовскими археологами в крипте Собора Святого Юры во Львове.

Первооткрыватель спрятал их туда в деревянном ящике (нареченном впоследствии «сундучком Пастернака»), предчувствуя приближение новой войны.

Молодой мастер пластической реконструкции мог бы отделаться фразой вроде — «это скульптурный портрет, выполненный на основании черепа, который приписывается тем-то и тем-то тому-то и тому-то». Но подобный подход Горбенко показался ненаучным.

Детальное антропологическое обследование скелета выявило патологическую деформацию элементов левой кости бедра. Болезнь Пертеса обуславливала хромоту. Обращение к летописям подтвердило открытие: Ярослав Осмомысл остерегался физических нагрузок, часто уклонялся от личного участия в походах и боях, полагаясь на доверенных бояр.

Горбенко сравнил этот случай с зафиксированной в летописных источниках болезнью Ярослава Мудрого. Последний, как оказалось, был не только мудрым, но и хромым. Патологию на костях Ярослава Мудрого в 1946 году обнаружил профессор Рохлин. Наследственное заболевание оправдывало версию принадлежности обследуемого к династии Рюриковичей.

Но на территории Успенского собора могли находиться и захоронения наследников Осмомысла: Владимира ІІ Ярославовича, Романа Мстиславовича, Мстислава Мстиславовича Удатного.

Горбенко проследил действие «блуждающего патологического гена» по всему генеалогическому древу Рюриковичей, а также его (гена) распространение на венгерскую и польскую королевские династии. Известной хвори, «подаренной» Рюриковичам Рогнедой, у трех упоминавшихся наследников Осмомысла летописи не отметили — вероятность проявления наследственных болезней с каждым новым поколением уменьшается.

Характер деформации костей и рентгенограмма дали С. Горбенко основание определить возраст Осмомысла — 50—55 лет. В чертах лица Осмомысла Горбенко определил характерные особенности трех этносов.

Из скандинавского, славянского и греческого типов ощутимо превалировал первый. Реконструированный череп Осмомысла имел общие черты с черепами Рюриковичей в средней части лица. Это, учитывая общеизвестные данные о происхождении древнерусских князей, также подтверждало истинность проведенной идентификации.

На основании полученного фактического материала и дальнейших исследований Горбенко сделал вывод, что в найденном доктором Я.Пастернаком саркофаге ХІІ столетия Успенского собора средневекового Галича был действительно захоронен галицкий князь Ярослав Осмомысл. И только после завершения идентификации Горбенко выполнил по методике Герасимова — Лебединской пластическую реконструкцию лица князя.

ОНИ СОШЛИСЬ — ХИРУРГ И АНТРОПОЛОГ…

Несколько раньше пластическую реконструкцию черепа этого князя по методике североамериканской антропологической школы выполнил канадский профессор Зенон Погорецкий.

Он пользовался только фотографиями черепа Осмомысла, опубликованными Я.Пастернаком. Исследуя данный фотоматериал и выполненные З.Погорецким соответствующие рисунки, Горбенко обнаружил, что некоторые существенные части костей (особенно лица) и даже отдельные кости отсутствовали.

Вывод напрашивался сам собой: Погорецкий ошибся в строении глаз и общей высоте лица. Некоторые недостающие фрагменты черепа Горбенко нашел среди других костей в «сундуке Пастернака». Сам же выдающийся канадский археолог накануне второй мировой войны попросту не успел более полно поработать над найденным им материалом.

Уверенность в исправлении ошибки антропологического авторитета мало кому известному исследователю без научных степеней давало его специфическое первое образование.

Сергей закончил медицинский факультет Полтавского медицинского стоматологического института. В интернатуре специализировался по ортопедии и травматологии. Удачно для пластической реконструкции в нем соединились медик, антрополог, историк.

За реконструкцию Осмомысла и за применение синтетического метода Сергей Горбенко в 1996 году получил степень кандидата медицинских наук. К слову, это могла быть его вторая защищенная кандидатская диссертация — первую он готовил при кафедре оперативной хирургии и топо- графической анатомии Украинской стоматологической академии в Полтаве.

Но на завершающем этапе, когда чисто медицинская научная работа была готова на 99 процентов, Горбенко вдруг перестали вдохновлять крысы, которых нужно было десятками препарировать в целях эксперимента.

ГОРБЕНКО ОСТАВИЛ ФРАНЦУЗСКИХ АНТРОПОЛОГОВ С ГОРБАТЫМ НОСОМ

Слава о Горбенко долетела до Франции, где пластическая реконструкция получила широкое развитие. В прошлом году его пригласили в лабораторию биологической антропологии Музея человека в Париже.

Это был фактически вызов на пластикореконструкционную дуэль. Каверзные французы «подсунули» нашему соотечественнику череп почти что его землячки — аланки из некрополя романо- галльского гарнизона V—VII веков французского города Пунтуаз. (Аланы, родина которых — Северное Причерноморье, в качестве наемников присутствовали во всем Средиземноморье, пребывая на службе римских администраций.)

Череп «аланки из Пунтуаза» оказался весьма специфическим. Каверза состояла в том, что голова антропологической модели вследствие искусственной деформации была вытянута по высоте. (Такие признаки у древних аланов и сарматов свидетельствовали о принадлежности к аристократическому сословию.) Сергей принял вызов.

Против украинца боролись три французских специалиста. Их работа существенно отличалась от скульптурного портрета, выполненного нашим ученым. Дискуссия развернулась главным образом вокруг носа. Хозяева настаивали на прямой форме. Горбенко же обнаружил, что единственная сохранившаяся правая носовая кость смещена по фронтальной плоскости назад.

Поэтому он счел, что спинка носа должна быть выше, а главный атрибут лица — волнисто-горбатым. Для доказательства своей правоты гость в присутствии специально собранных антропологических звезд Франции провел повторную реставрацию правой носовой кости в соответствии с линией швов. И победа нашего «антропологического оружия» не оставила никаких сомнений.

Мало того, Сергей позволил себе изменить прическу «мадам аланке». Поднятые высота лба, височной и затылочной костей дали Горбенко основание предположить, что линия роста волос у этой амазонки была более высокой, нежели у человека с недеформированным черепом.

Среди шляхтичей средневековой Речи Посполитой утвердилась «сарматская мода» (а аланы — потомки сарматов). Польские, литовские и украинские аристократы мужского пола с конца XVI до первой половины XVIII века выбривали волосы надо лбом, висками и затылком.

В результате люди с нормальными черепами внешне становились похожими на людей с искусственно вытянутыми черепными коробками. Таким образом знать Речи Посполитой подчеркивала свое гипотетическое происхождение от воинственной сарматской аристократии первых столетий нашей эры. На этом строилась известная историкам идеология «сарматизма».

Руководствуясь всем вышеозначенным, Горбенко предположил, что шляхта подражала «истинным сарматам», и украсил восстановленный скульптурный портрет гостьи из прошлого сдвинутой к макушке шапочкой коротких черных волос. То, что аланка была жгучей брюнеткой, доказывалось наличием некоторой монголоидности (специфическое строение глазных орбит, большая ширина носа, щипцеобразный прикус), которую аланы получили в результате этнических контактов с тюрками.

Французы оказались людьми, способными внять логическим доводам. Горбенко полюбился наследникам галлов с первого черепа и получил повторное приглашение. Для передачи опыта.

В ОЖИДАНИИ БУМА ЧЕРЕПОВ

Появлению Горбенко музейщики и археологи Львова обрадовались несказанно. Восстановление портретного сходства по черепам для украинских науки и культуры чрезвычайно актуально.

До сих пор из-за отсутствия в Украине специализированного научного антропологического учреждения уникальные археологические находки, антропологические коллекции вывозились в Польшу или Россию (в зависимости от того, какая часть страны, в какой период и под чьим контролем находилась).

После развала СССР «кости» застревали в тех научных или просветительских учреждениях, чьи специалисты их откопали. Теперь антропологические находки можно сконцентрировать в одних руках. Для этого два года назад С.Горбенко при уже упоминавшемся Львовском МИРе «пробил» Институт антропологии. А сейчас «пробивает» Музей антропологии.

Романтик Горбенко надеется учредить галерею рыцарей. Один скульптурный портрет (рыцаря Фредерика Гербурта) для будущей коллекции он уже воссоздал.

Возможно, она будет экспонироваться в Подгорецком замке или в самом Львове. В его планах — и создание музея восковых фигур. Не такого, как в Киеве, где персонажи банально позируют: «Хрущев» просто сидит, «Горбачев» просто стоит… Горбенко желает достичь уровня Музея Гривва в Париже, где вокруг героев «бурлят» конкретные события, выстраиваются целые сюжетные сценки. Например, там воссоздана церемония похорон Наполеона.

С персонажами для будущего львовского музея восковых фигур никаких проблем не предвидится. В самой столице Галичины их можно наскрести вагон и маленькую тележку: основатель города Данило Галицкий, череда польских королей и австро-венгерских императоров (которые часто сюда наведывались по служебным делам), книгопечатник Иван Федоров, магнат-ловелас Потоцкий… А чем не герой — родившийся во Львове Мазох?!

Лично мне очень хотелось бы увидеть в будущем музее композицию, где бы центральной фигурой был Бедный Йорик (чей череп, кстати, до сих пор используется в качестве театрального реквизита).

А Гамлет-подросток пусть бы топталсягде-то на втором плане в качестве благодарного зрителя. В обществе королевского шута принцу датскому в голову не приходили бы мысли типа «Быть или не быть?»

Сообщение Во Львове исторической личности могут вернуть лицо появились сначала на SAGOR.

ДИНАУ: “Исторические персонажи Средневековья” прибыли в Труа

Електронні Вісті. Пятница, 19 мая 2000 года.
http://elvisti.com/node/4793

В старинном французском городе Труа открылась уникальная выставка “Исторические персонажи Средневековья”, которая организована Национальными архивами Франции, Генеральным советом департамента Об, Центром исследований Средневековья в сотрудничестве со Львовским институтом антропологии.

Главным событием экспозиции стала презентация работы львовского профессора Сергея Горбенко, который по методу известного советского антрополога Герасимова на основании немногих архивных документов восстановил лицо одного из наиболее известных духовных персонажей Средневековья Бернара де Клаво.

Председатель генерального совета департамента Об Филип Адно на открытии вернисажа выразил благодарность Украине и ее ученым, которые благодаря своим знаниям возвращают Франции и Европе выдающиеся лица минувшей эпохи. Об этом сообщает ДИНАУ.

Сообщение ДИНАУ: “Исторические персонажи Средневековья” прибыли в Труа появились сначала на SAGOR.

Что в черепе тебе моём?

Беседка «КП»/ Комсомольская Правда в Украине № 74 (890/22300) від 21 квітня 2000 р.- С.19.

Сообщение Что в черепе тебе моём? появились сначала на SAGOR.

Львовскому антропологу удалось восстановить облик галицкого князя Ярослава Осмомысла

Газета “Факты” (Львов) 15 марта 2000 г.

Сообщение Львовскому антропологу удалось восстановить облик галицкого князя Ярослава Осмомысла появились сначала на SAGOR.

Ярослав Галицький Осмомисл. Тепер маємо можливість побачити реальне обличчя великого князя

Львів, 1995

Сообщение Ярослав Галицкий Осмомысл. Теперь есть возможность увидеть реальное лицо великого князя появились сначала на SAGOR.