The Royal Necropolis in the Church of the Saint-Denis Abbey and the daughter of Prince Yaroslav the Wise, Anna of Kyiv

Summary

© S.O. Gorbenko. The Royal Necropolis in the Church of the Saint-Denis Abbey and the daughter of Prince Yaroslav the Wise, Anna of  Kyiv.

The paper gives a brief outline of the history and evolution of the Saint-Denis abbey from a basilica by the grave of St. Dionisis in VI century to a traditional royal necropolis of French kings, laid under the last Merovingians. This tradition later supported by the Merovingians successors: the Carlovingians, the Robertinians, the Capetingians, was enshrined in the special ordnance Regalia by Lois IX, who finally gave the abbey of Saint Denis Basilica the status of French Royal Necropolis.

It compares findings of modern French historiography regarding French kings and Kings buried at Saint-Denis with details of the list of buried persons of the abbey itself published in its catalogue with evidence of French archeologists as well as the personal observations of the author during his visit to Basilica in 2002.

It gives lists of French kings of the Capetingians dynasty, ancestors of the daughter of Prince Yaroslav the Wise, Anna, whose graves survived at Saint-Denis till today.

Сообщение The Royal Necropolis in the Church of the Saint-Denis Abbey and the daughter of Prince Yaroslav the Wise, Anna of Kyiv появились сначала на SAGOR.

«… а прежде бо бе не ходили …» Новые представления о болезни Великого князя киевского Ярослава Мудрого на основании изучения патологии на костях его потомка галицкого князя Ярослава Осмомысла (+1187)

Ортопедия, травматология и протезирование.- Харьков, №1, 1998- С.117-121. На укр.яз.

Сообщение “… And before because he did not go…” New ideas about the disease of the Grand Duke of Kyiv Yaroslav the Wise on the basis of the study of pathology on the bones of his descendant of the Galician Prince Yaroslav Osmomysl (+1187) появились сначала на SAGOR.

© Іван БАНАХ, Юрій ГУДИМА

ЛІКАРСЬКА ЕКСПЕРТИЗА ДЛЯ ВОЛОДАРІВ ГАЛИЦЬКОГО ТРОНУ

Дата публікації 15.05.2010 | Рубрика 1. Історія міста
Іван БАНАХ, Львів, лікар-реанімолог, краєзнавець. Юрій ГУДИМА, Львів, історик.
ЛІКАРСЬКА ЕКСПЕРТИЗА ДЛЯ ВОЛОДАРІВ ГАЛИЦЬКОГО ТРОНУ/
Місто під Гаєм – портал про місто Підгайці та Підгаєцький район. /

http://www.pidhaitsi.com.ua/?p=417

За останні півтора десятка років на книжкових полицях з’явилося чимало нової літератури з української медієвістики. Зокрема, фундаментальні праці „Князь в древней Руси: власть, собственность, идеология” Олексія Толочка (Київ, 1992), „Українська шляхта з кінця XIY до середини XYII ст. (Волинь і Центральна Україна)” Наталії Яковенко (Київ, 1993), „Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XYI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження” Леонтія Войтовича (Львів, 2000), „Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII – першої половини XIY ст. Дослідження. Тексти” Олега Купчинського (Львів, 2004). Орієнтуючись на ці праці й опираючись на відповідну джерельну базу, дослідники можуть братися за написання так званої „тотальної історії” у дусі французької школи „Анналів” початку XX ст., тобто такої історії, яка б, за визначенням Ярослава Грицака, „охоплювала всі без винятку сторони життя людини, включно з такими незвичними для традиційної історіографії темами, як історія тіла, одягу, їжі, читання, дитинства, сексуальності, смерті і т.ін.” Осягнути мету не можна засобами лише одного історичного аналізу. Необхідно ламати міждисциплінарні перегородки.

Прикладом такої роботи є, зокрема, дослідження Сергія Горбенка, який займається антропологічною реконструкцією історичних осіб, у т.ч. князів. Досвід лікаря-невролога та історика для створення історичних портретів „сильних світу цього” застосував чеський дослідник Іван Лєсни.

Ми ж пропонуємо спробу додати до історичних портретів деяких галицьких і волинських князів такий, без сумніву, важливий штрих, як стан здоров’я. Як зазначив у генеалогічних дослідженнях Леонтій Войтович, „князі виступали носіями традиції державності”. Сподіваємось, що наші дослідження також, хоча б якоюсь мірою, допоможуть відповісти на запитання: наскільки об’єктивний хід історії залежить від окремої особи, зрештою, від стану її здоров’я.

В історичній літературі по-різному трактовано захворювання князя Володимирка – то як параліч у результаті інсульту, то як інфаркт міокарда чи стенокардію, неправильно оцінено ефективність проведеного лікування. Діагноз хвороби Володимира Васильковича, враховуючи детальний опис її перебігу та симптоматики, не викликає сумніву. Натомість про діагностування хвороби очей Данила Галицького нічого не відомо. Антропологічне і патологоанатомічне дослідження останків проведено тільки стосовно одного – Ярослава Осмомисла.

Інформацію про здоров’я та недуги князів почерпнуто виключно з літописів – Київського (XII ст.) та Галицько-Волинського (XIII ст.), які опубліковані в перекладі на сучасну українську мову Теофілом Кострубою („Галицько-Волинський літопис”, 1936) та Леонідом Махновцем („Літопис Руський”, 1989). Відомості писемних історичних джерел спіставлено з матеріалами клінічної медицини – кардіології, артрології, ортопедії, офтальмології, онкології. Наскільки відомо, досі вивчення таких біографічних аспектів галицько-волинських князів не велось.

Після розпаду єдиної Київської держави по смерті великого князя Мстислава-Гаральда Великого (1076-1132) роль нового державотворчого осередку в історії України поступово переходить до Галицького князівства, яке згодом стало ядром Галицько-Волинської держави.

Творцем Галицького князівства був князь Володимирко (Володимир Володаревич, бл. 1104-1153), який об’єднав кілька дрібніших уділів, котрі відсепарувалися від Волинського князівства, і 1141 року осів у новій столиці – Галичі на Дністрі. Енергійному, далекоглядному, хитрому Володимирку, крім інших чеснот, були притаманні також підступність і клятвопорушництво.

Цікавий переказ вміщено у Київському літописі, який висвітлює події лютого 1153 року. Володимирко вів тривалу боротьбу за незалежність Галицького князівства проти волинського князя Ізяслава Мстиславича (бл. 1096-1154), який прагнув повернути втрачені його предками уділи. Крім того, Ізяслав Мстиславич боровся за київський великокняжий престол.

Основним його суперником був суздальський князь Юрій Долгорукий (бл. 1090-1157). Використовуючи ситуацію, Володимирко уклав союз із Юрієм Долгоруким, оженивши свого сина Ярослава Осмомисла з його дочкою. Натомість Ізяслав утримував союзницькі відносини з королем Угорщини Гейзою II (1130-1162), який відігравав роль арбітра в регіоні. У ході війни Володимирко отримав перевагу і захопив прикордонні волинські землі вздовж річки Горинь.

У відповідь Ізяслав і Гейза II спільними силами розбили його біля Перемишля. Хитрощами і підкупом Володимирко добився перемир’я з угорцями. Проте Гейза II погоджувався залишити його на троні тільки за умови повернення Ізяславу Погориння. На доказ мала бути здійснена присяга на переданому угорцями хресті св. Стефана. Вдаючи важко хворого, Володимирко присягнув і Гейза II відступив до Угорщини. Коли ж від Ізяслава прибув посол і нагадав Володимирку про клятву, той, насміхаючись, відповів: “Чи це той малий хрестик ?”

Далі події розвивалися стрімко. В той же день, за літописом, &ldqldquo;одспівавши вечерню, Володимир… пішов із божниці. І коли був він на тім місці, на сходах, де ото поглузував над Петром, він сказав: “Ой! Се хтось мене вдарив у плече!” і не міг він із того місця ні трохи поступити, і став падати. Але тут підхопили його під руки, і однесли його в горницю, і поклали його в окріп. І говорили, що це ломота підступила, а інші по-другому говорили, і багато прикладали припарок. І настав пізній вечір, і став Володимир знемагати вельми, а коли було спати пора, то тоді Володимир, галицький князь, преставився”.

У цьому повідомленні важливі кілька моментів: хвороба наступила гостро у відносно молодого чоловіка (до 50 років), безпосередньо після психоемоційного навантаження (переговори з послом), початком захворювання був різкий больовий синдром з локалізацією болів, як слід думати, в грудній клітці, з іррадіацією в спину, можливо в руку. Одночасно виникла виражена загальна слабість (не зміг ступити кроку, став падати). Хвороба привела до смерті впродовж декількох годин (після вечірньої відправи до пізнього лютневого вечора).

Відразу треба зазначити, що не йдеться про інші хворобливі симптоми, такі як блювота, кровохаркання, посиніння лиця, параліч на одному боці руки і ноги, отже, ймовірніше, їх не було, оскільки, при їх очевидності, вони мали бути згадані автором детального опису.

Вказана симптоматика характерна для інфаркту міокарда, розшаровуючої аневризми грудного відділу аорти, тромбоемболії легеневої артерії, спонтанного пневмотораксу, перфорації і розриву стравохода.

Для перфорації (продірявлення) і розриву стравохода необхідна вказівка на попередню тривалу невиліковну хворобу (рак стравохода), травму тулуба, сильне фізичне навантаження в момент захворювання, наявність блювоти з кров’ю від початку захворювання.

Спонтанний пневмоторакс (раптовий доступ повітря у плевральну порожнину, стиснення легені та зміщення середостіння з серцем в сторону) також виникає після тривалої хвороби (туберкульоз, рак легені), при травмі грудної клітки, супроводжується різкою задишкою, кашлем. Тромбоемболія легеневої артерії розвивається після тривалого перебування на ліжковому режимі, супроводжується ціанозом (посинінням шкіри) лиця і верхньої половини тіла. Всі ці хвороби приводять до летального результату, але літописець не згадує про такі симптоми і обставини їх виникнення, отже таку патологію виключаємо.

Інфаркт міокарду провокується фізичними та психоемоційними навантаженнями, проявляється гострими болями за грудиною або в ділянці серця, що іррадіюють у ліву руку, шию, живіт, тривають кілька годин і більше, супроводжуються страхом смерті, загальною слабістю. Це так званий типовий перебіг інфаркту міокарда (у 70-90% випадків), a є ще атипові варіанти, що супроводжуються тільки болями в животі, або задишкою, раптовою втратою свідомості; може взагалі не бути больових відчуттів. Прикладання припарок, застосування окропу протипоказано. Захворювання часто закінчується летально.

Для розшаровуючої аневризми грудного відділу аорти характерний дуже сильний біль у спині, який може віддавати в руки, шию, поширюватися вниз по животу, супроводжується різкою слабістю, паралічами, втратою свідомості. Це захворювання важко зразу відрізнити від інфаркту міокарда. Більшість хворих помирає через лічені години, дні.

Подібно до інфаркту міокарда починається приступ стенокардії напруги, але при цьому болі є короткочасними (до 10 хвилин) і не приводять до смерті.

Одна з форм інсульту – субарахноїдальний крововилив починається раптово з відчуття удару, але локалізація болів у потиличній ділянці; хвороба часто супроводжується блювотою, порушенням свідомості. При інших формах інсульту – геморагічному, ішемічному крім раптових болів голови швидко розвивається параліч руки і ноги з однієї сторони тіла.

Отже, причиною смерті Володимирка не був інсульт. Помер князь, вірогідно, внаслідок інфаркту міокарда або розшаровуючої аневризми грудного відділу аорти. Симптоматика цих захворювань подібна. Лікувальна тактика була неправильною, хоча, швидше за все, зарадити князеві вже було нічим.

Наступником Володимирка на Галицькому троні був його син Ярослав Осмомисл (бл.1129-1187). За його правління Галицьке князівство зміцніло, розширило свої кордони до Чорного моря за рахунок земель по обидва береги Дністра. У Київському літописі записано, що він був “мудрий і вимовний, богобоязнений,… шанований в чужих краях”, проте відзначено також, що він “сам не ходив на чолі своїх військ особисто”.

Тобто князь сам не ходив на війну, покладаючись повністю на своїх воєвод, хоча користувався широким авторитетом, як могутній володар. Як могутній володар у добу Середньовіччя міг не бути воїном? Відповідь на це дають антропологічні і патологоанатомічні дослідження останків князя, знайдених 1937 р. у м. Галичі на Крилосі, перепохованих у Львові в крипті собору св.Юра і вдруге віднайдених 18 вересня 1991року.

З-поміж уцілілих кісток Ярослава Осмомисла виявлено сильно здеформовану ліву стегнову кістку з потовщеною головкою і шийкою (ширшими і товстішими, ніж справа), яка не повністю заходила в кульшову западину тазу, де формується кульшовий (тазо-стегновий) суглоб, внаслідок чого також наступила деформація кульшової западини.

Таким чином встановлено порушення функції кульшового суглоба. Без змоги надійно опиратися на ліву ногу, людина переносила всю вагу тіла на здорову праву ногу. Це зумовило фізіологічне збільшення правої стегнової кістки та компенсаторне видовження лівої гомілки. Крім того, на правій нозі, на яку падало основне навантаження, виявлено виражений деформуючий артроз колінного суглоба.

На кістках ніг і рук немає слідів патологічних переломів і некрозів, отже людина постійно перебувала на полегшеному режимі. Знайдені кістки верхніх кінцівок ліва ключиця, права плечова кістка слаборозвинуті, без явищ деформуючого артрозу, з вираженим остеопорозом (коли відбувається вимивання солей кальцію з кісток).

Це також свідчить про майже повну відсутність у житті людини фізичних вправ і занять. Також виявлено добре збережені зуби, що характерно для тривалого дотримання дієти. Проте зуби більше стерті справа. Встановлено асиметрію лиця: права гілка нижньої щелепи коротша, ніж ліва, верхня щелепа на 7 мм. зсунута вправо.

Автор дослідження Сергій Горбенко пояснює ці зміни так: з дитинства Ярослав Осмомисл хворів хворобою Пертеса (асептичним некрозом голівки стегнової кістки) зліва, правобічною кривошиєю. Все життя турбували болі в лівому кульшовому суглобі, кульгавість, згодом з’явилися болі і порушення функції правого колінного суглобу.

Хворобу з дитинства лікували дієтою, якої князь дотримувався все життя, оскільки патологія невиліковна. Щоб не посилювалися болі в суглобі, і щоб не травмувати хвору ногу, лікарі забороняли будь-які фізичні заняття, вправи зі зброєю.

Тому сам Ярослав Осмомисл не ходив у походи, а політичні проблеми вирішував мудрою дипломатією, за що здобув широкий авторитет і прізвисько “Осмомисл”. Наявність у дитинстві правобічної кривошиї зумовило порушення жувальних рухів, більше стирання зубів з правого боку, асиметрію лиця.

З літопису “Повість временних літ” відомо, що великий князь Ярослав Мудрий (978-1054), який доводився Осмомислу прапрапрадідом, теж кульгав на праву ногу; це довело і антропологічне дослідження його останків. Хвороба Пертеса є спадковою, отже факт кульгавості у родичів підтверджує наявність цієї хвороби в князівській династії.

За даними клінічної артрології, травматології, ортопедії хвороба Пертеса (остеохондропатія, асептичний некроз голівки стегнової кістки) є спадковим захворюванням, хворіють ним частіше хлопчики (до 80% випадків) віком 4-12 років, хвороба розвивається повільно, спочатку з’являється незначний біль у кульшовому суглобі, який іррадіює в коліно, пах, куприк, виникає кульгавість під час ходи; через це людина оберігає хвору ногу при навантаженнях.

Від цього з роками виникає атрофія м’язів сідниці, стегна, розвивається контрактура суглоба на боці ураження. Нога вкорочується, спочатку незначно, за рахунок реактивного скорочення м’язів, згодом у зв’язку з підвивихом стегнової кістки у кульшовому суглобі; при цьому наступає вкорочення ноги на 2-4 см.

Процес триває 2-6 років, після чого гострота його повільно стихає. Проте голівка стегнової кістки поступово деформується, набуває грибовидної форми, розвивається деформуючий остеоартроз кульшового суглоба. Він розростається, спотворюється його форма, біль у ньому стає постійним, хворі стають чутливі до зміни погоди і атмосферного тиску, зменшується обсяг рухів у ньому. З часом наростає контрактура кульшового суглоба: нога постійно перебуває в положенні помірного згинання, приведення і зовнішньої ротації стегна; ходити людина може тільки з допомогою милиці.

До сих пір вважалося, що великий князь Ярослав Мудрий хворів підвивихом правого кульшового суглоба, що розвинувся внаслідок інфекційного процесу в цьому суглобі (запалення правого кульшового суглоба), перенесеного в дитинстві, як наслідок запалення середнього вуха (отит). Проте діагностування асептичного некрозу голівки стегнової кістки (неінфекційного) у його нащадка Ярослава Оомомисла і можливість спадкової передачі цього аахворювання дозволяють похитнути усталену версію хвороби Ярослава Мудрого.

По смерті Ярославового сина і наступника Володимира (1199) Галицьке князівство було об’єднане з Волинським князівством в єдину державу заходами волинського князя Романа Мстиславича (1153-1205), який осів у Галичі. Проте Роман втрутився у громадянську війну гвельфів і гібелінів у Німеччині, виступивши на боці кайзерів, традиційних союзників Києва ще від часу Ярослава Мудрого.

Під час переходу через Польщу Роман попав у засідку і був убитий польськими князями, які підтримували папу римського у війнах гвельфів і гібелінів. По його загибелі розпочалися міжусобні війни в Галицько-Волинській державі, які ледь не довели до її розпаду.

Тимчасове зміцнення настало за князя Мстислава Удатного (?-1228). Юний син Романа Данило (1201-1264), званий Галицьким, прагнучи повернути батькову спадщину, зробив ставку на Мстислава Удатного і одружився з його дочкою. Після тривалої боротьби Данило відновив єдність держави, одночасно проводячи активну зовнішню політику.

Епізодом її була його спроба закріпитися в Центральній Европі. Прагнучи здобути для свого сина Романа Даниловича (1229-1258) герцогство Австрію і заручившись підтримкою короля Угорщини Бели ІV (1206-1270), Данило Галицький одружив Романа зі спадкоємицею австрійських герцогів Бабенбергів Гертрудою (1226 – 1288) і залишив його у Відні. Але на авансцену виступив конкурент Романа король Чехії Пшемисл Отокар II (1233-1278).

Претендуючи на австрійську спадщину, він одружився з тіткою Гертруди Маргаритою, старшою за нього на 20 років, і рушив на Відень. Роман із нечисельним військом був оточений в замку Гімберг. Йому на поміч вирушив Данило Галицький із сином Левом (1228-1301), своїми воєначальниками дворським Андрієм і тисяцьким Юрієм Домажиричем, васалами литовськими князями Тевтивиллом і Едивидом, союзниками польськими князями Болеславом Стидливим краківським (1226-1279) та Владиславом опольським (?-1281).

У червні 1253 року об’єднане військо вторглося в землі Чеського королівства і підійшло до м.Опави. Проте Данило захворів на очі і не міг ефективно керувати штурмом фортеці.

Літописець свідчить, що оборонці Опави на чолі з воєводою Бенешем, відступали в замок і не встигли зачинити за собою ворота, крізь які русичі могли увірватися в місто. Але “Данило ж тяжко болів на очі, і не бачив він, що сталося у воротах. Але бачив він, що люди його біжать, і видобув він меча свого, одігнав їх, і через те не взяв город… Він бо всю війну болів на очі, і многі заставляли його вернутися, але він не зробив сього”.

Як відомо, згодом Данило відійшов з-під Опави, переслідуючи Бенеша, взяв м. Носельт (Носедле), далі змусив підкоритися воєводу Гербурта, який віддав Данилові свій меч. Проте ініціативу у війні було втрачено: Пшемисл Отокар II окупував Австрію і домігся розірвання шлюбу Романа з Гертрудою.

Роман Данилович змушений був покинути Відень. Австрія залишилася за Чехією. Данило, повертаючись через Польщу, у кінці серпня 1253 року у Кракові зустрів послів від папи римського. Треба зазначити, що на той час Данило Галицький схилився від традиційної орієнтації на кайзерів, влада яких у Рейху ослабла, в бік папи римського. Від папи Данило отримав королівську корону, яку прийняв у грудні 1253 року в Дорогичині, недалеко від своєї столиці Холма.

У повідомленні літописця є кілька важливих обставин: хвороба була важкою, але князь не був прикутим до ліжка, міг очолити військовий похід, керувати бойовими діями; в нього було порушення центрального зору, але повної сліпоти не було.

Хвороба тривала “всю війну”, тобто 2-3 місяці, з червня до серпня 1253 року, після чого наступило покращення, оскільки відомо, що восени Данило ходив на ятвягів, після того коронувався, продовжував війни з татарами. Також слід відзначити двобічний патологічний процес очей.

Такі хвороби, як катаракту, глаукому, відшарування сітківки, макулодистрофію сітківки, пухлини очного яблука, виключаємо зразу, оскільки всі вони прогресують і приводять до повної втрати зору. Про травму очей вказівки немає. Отже хвороба Данила мала запальний характер. Проте нагниваючі обмежені процеси абсцес повіки, флегмону очниці виключаємо, вони однобічні, а при відсутності лікування можуть приводити до сліпоти.

Запальні процеси зорових нервів ретробульбарний неврит зорового нерва теж виключаємо з тієї ж причини. Таким чином патологія мала інфекційний генез. Залишається встановити локалізацію.

Серед оболонок очного яблука – кон’юнктива, рогівка, склера, райдужка, війчасте тіло, судинна оболонка, сітківка повсюди може локалізуватися інфекційне запалення, відповідно – кон’юнктивіт, кератит, склерит та епісклерит, ірит, іридоцикліт, хоріоїдит, ретиніт. Вірусне запалення кон’юнктиви трахому не враховуємо, оскільки вона була занесена до Європи після походу Наполеона в Єгипет у 1798-1799 pp.

Стійке порушення зору викликають ураження сітківки або рогівки, проте, як правило, запалення поширюється на сусідні тканини, тобто одночасно на сітківку і судинну оболонку, рогівку та кон’юнктиву, отже треба думати про хоріоретиніт або кератокон’юнктивіт.

Центральний серозний хоріоретиніт починається із затуманення зору, через кілька днів з’являється темна пляма перед оком, різке зниження зору, порушення сприйняття кольорів, поширення процесу на друге око. Покращення наступає через кілька днів або тижнів, проте згодом спостерігається рецидивування хвороби.

Аденовірусний епідемічний кератокон’юнктивіт починається гостро, ураження двобічне, відзначаються почервоніння очного яблука, відчуття запорошеності в оці, сльозотеча, помірні слизово-гнійні виділення з ока, набряк повік. Приблизно через тиждень настає відносне покращення, а ще через кілька днів патологічні відчуття посилюються, погіршується зір, виникає часткове помутніння рогівки. Захворювання триває до 2 місяців і закінчується виздоровленням.

Таким чином, хворобою Данила Галицького був аденовірусний епідемічний кератокон’юнктивіт або центральний серозний хоріоретиніт. Точніша діагностика утруднена.

Після смерті Данила на Волині княжив його молодший брат Василько (1203-1270), який, можливо, вважався верховним князем у Галицько-Волинській державі. Сини Данила Лев (1228-1301), Шварно (1230-1269) і Мстислав (?-1292) поділили Галичину, причому головний престол у Холмі дістався Шварнові.

Роман загинув раніше у Литві. Пізніше, по смерті братів, всі галицькі уділи були з’єднані під рукою Лева Даниловича. На Волині княжив єдиний син Василька Володимир (бл. 1248-1288). Літописець високо оцінював його: “був він книжник великий і філософ; якого ото не було в усій землі… мужність і розум в ньому жили, правда й істина з ним у парі ходили”, також відзначає його добре здоров’я: “він був ловець добрий і хоробрий… сам убивав всякого звіра… на зріст був високий, у плечах великий”.

Проте останні 4 роки життя, отже десь із 1284, князь хворів. У Галицько-Волинському літописі детально описано перебіг хвороби і симптоматику: “лежав він у болісті своїй повних чотири роки… Почала йому гнити нижня губа. Першого року мало, на другий і на третій більше стала гнити. Але він іще не вельми був недуж, а ходив і їздив на коні, коли хотів”.

Поступово хвороба прогресувала. В кінці 1287 року татарський хан Телебуга (?-1291) пішов на Польщу. Оскільки зі смертю Данила Галицько-Волинська держава знову стала васалом Золотої Орди, у похід з Телебугою мусили йти князі Лев і Мстислав Даниловичі, син Лева Юрій (1254-1308) та Володимир Василькович.

Але при переправі через р.Сян здоров’я Володимира значно погіршилося, він почав думати про смерть і дав усний заповіт двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу, що передасть йому свої володіння. Повернувшись назад, “бо жалісно було глядіти на нього, бачачи його в болісті”, він осів у м.Рай на Волині.

Дочекавшись Мстислава, який з Телебугою верталися з Польщі через Львів, Володимир Василькович склав йому письмовий заповіт. Після всього переїхав він у Любомль, де лежав всю зиму і наступний рік, чекаючи смерті.

В кінці 1288 року стан його далі погіршувався: “коли ж кінчався четвертий рік і настала зима, тo став він дужче слабувати, і одпало йому все м’ясо з підборіддя, і зуби нижні вигнили всі… і кість підборіддя перегнила була, і було видіти навіть гортань. І не брав він до уст сім неділь нічого, окрім одної води, і тої ж потроху”. Смерть наступила 10 грудня 1288 року в Любомлі.

Вражаюча картина захворювання не викликає сумнівів рак (пістряк) нижньої губи з ураженням навколишніх органів.

За клінічними даними, рак нижньої губи зустрічається частіше, ніж верхньої, хворіють переважно чоловіки. Захворювання розвивається спочатку у вигляді бородавки або тріщини. Ріст пухлини може відбуватися повільно або швидко. Рак губи не має тенденції до генералізації і проявляється місцевими або регіонарними змінами.

На передньому краї губи з’являється шорстке ущільнення, що нагадує струп, який поступово збільшується. Часто хворі самі здирають поверхневі маси, з-під яких оголюється рожева кровоточива поверхня, яка поступово вкривається кіркою. Така ситуація повторюється постійно.

Серед форм раку губи виділяють виразкову і виразково-інфільтративну. При виразковій формі під струпом поступово утворюється виразка з неправильною формою і нерівним дном; краї виразки підняті над рівнем губи, вивернуті та інфільтровані, при пальпації (обмацуванні) виразка не болить.

Розростаючись, вона досягає м’язевого шару, поширюється на шкіру і слизову оболонку, руйнуючи їх, далі на нижню щелепу і щоки. З’являються метастази на підборідді і під нижньою щелепою, міцно спаяні з нею. Вони проростають шкіру, утворюють вузли, які розпадаються і кровоточать.

Виразково-інфільтративна форма раку губи відрізняється від виразкової лише тим, що навколо виразки, яка набуває дерев’янистої консистенції, збільшується ділянка пухлинної інфільтрації (проростання в навколишні тканини), що значно переважає за розмірами саму виразку.

В перебігу захворювання виділено 4 стадії. Клінічна картина останньої стадії розпад пухлини, проростання нею всієї товщі губи, поширення на кут рота, підборіддя, кістковий скелет нижньої щелепи, наявність нерухомих метастазів у регіонарних лімфатичних вузлах співпадає з літописним свідченням. Крім того, на будь-якій стадії при інфікуванні процесу може розвинутися супутнє запалення і ускладнення перебігу хвороби.

Отже причина смерті князя Володимира Васильковича рак нижньої губи з ураженням навколишніх тканин, виразкова або виразково-інфільтративна форма, повільно прогресуючий перебіг, ІV клінічна стадія, Т4НхМх.

Підсумовуючи проведений аналіз, слід відзначати, що при детальному описі патології людини, особливо тієї, що привела до летального результату, ретроспективна діагностика захворювання не становить великих труднощів. Встановлення хвороб, після яких наступило клінічне виздоровлення, або спадкових вроджених захворювань значно ускладнене. Тому велику роль відіграє проведення антропологічних і патологоанатомічних досліджень віднайдених останків.

На даний час віднайдено поховання тільки одного галицького князя Ярослава Осмомисла (1937). З огляду на брак писемних історичних джерел стосовно нашого регіону, перспективними видаються подальші пошуки князівських поховань у Галичі, Володимирі, Холмі, Луцьку, селі Лаврові.

Прийнято вважати, що в історії нема слова “якби”. Сталося так, як сталося. У контексті ж наведених прикладів з біографій “сильних світу сього” без тіні сумніву можна зробити лиш один філософський висновок : роль особи в історії – частинка Божого задуму.

Сообщение Galician context: How will the “Word” respond? появились сначала на SAGOR.

© Написал архиепископ Димитрий (Рудюк)

Житие святого благоверного князя Ярослава Владимировича (Мудрого)

http://pelmlapeel.ru/content/view/1056/1/index.html

Святой благоверный князь Киевский Ярослав Владимирович (Мудрый) был вторым сыном святого равноапостольного князя Владимира-Василия Большого и жены его Рогнеди. Родился правдоподобно где-то в около 983 г. за пять лет до большого крещения Киевской Руси-України.

Ярослав имел пять лет, когда его отец окрестил вместе с другими его братьями на святом источнике вблизи нашего второго Йордану – Днепра. Теперь на этом месте стоит памятный знак 900-лиття крещения Руси или памятник Магдебургского права.

При крещении маленький Ярослав получил имя в честь святого великомученика Георгия Побидоносця и в истории наш князь известен еще под одним именем Георгий. Особенно это касается летописных сообщений и разных давних записей. В около 990 г. Ярослав получил ростовський престол, а после смерти своего брата Вишеслава был переведений в Новгород, Произошло это не позже 1013 г.

Можно только догадываться, что в свое время, к такому стримкого княжеского всплеска Ярослав получил в Киеве хорошее образование. Напевно учился в одной из тех школ, которые его отец Владимир видкрив для детей своего боярского окружения.

В некоторых более поздних литописах, в частности Густинскому и Тверскому, которые датируются XVII ст. рассказывается о болезни Ярослава, в результате которой он вроде бы был неподвижен. Исцеление произошло в 988 г., когда Ярослав узнал, что его отец решил расстаться с его матерью и жениться на византийской принцессе Анни. Он жил определенное время с матерью в селе Предславине под Киевом в загородной княжеской усадьбе. Наверно отсюда направил отец своего сына на ростовское княжиння.

Даны о том, что в Ростовых князь Ярослав правил по меньшей мере 10-12 лет. Некоторые сведения об этом периоде жизни князя подал нам “Разговор о построении града Ярослава”. В нем рассказывается о том, как князя Ярослава, который пришел из Киева, враждебно встретило языческое население края и даже выпустило на него февраля медведя.

Князь Ярослав не только выиграл этот странный поединок, но и наступление-ного раза пришло с благим намерением вместе со священниками и майстрами для того, чтобы окрестить жителей “Медвежого угла” и построить для них храм. И в этот раз население встретило своего князя враждебно, опять выпустив медведя и собак: “Людии сего испусти вот клети свирепая зверя и псов, да ростешут князя и сущих с им. Но Господь сохрани Благоверного князя: сей секирой своей победи зверя”.

И уже после дежурной победы над жителями “Медвежьего угла” Ярослав “водрузе на земле сей деревян крест и ту положи основу святому храму пророка Божия Илии. А храм сей посвящения во имя сего святаго угодника, яко хищнаго и лютаго зверя победи в сей день его”2. Достовирнисть этого “Разговора” некоторые исследователи выводили с того, что первый свой храм будущий большой строительный заложил в честь своего первенца сына Ильи, который носил имя пророка.

Период новгородского княжения благоверного Ярослава был коротким – всего пять лет. Особенных сообщений мы не зустричаемо в летописях. Хотя свидетельство последних двух лет перед вокня-жинням Ярослава в Киеве говорят нам о том, что будущий обладатель Руси рьяно защищал экономическое положение Большого Новгорода и не очень хотел платить дань стольному граду Киеву. За это на него розгнивався отец и даже было хотел наказать непослушного сына.

Упокоення просвитителя Руси князя Владимира Большого резко изменило всю политическую ситуацию в государстве. В Киеве сел на престоле Святополк Окаянный, который стал раздавать киевлянам подарки, чтобы их привлечь на свою сторону. Этот злосчастный князь надумал коварно усунути всех своих конкурентов и убил князей Бориса и Глеба. Эти страшные братоубийства имели огромную огласку по всей Руси и дошли до Большого Новгорода. Благоверный князь решил отомстить новоявленному “Каину”. Весть сестры Предслави о смерти отца и ужасном братоубийстве Святополка, стала.сигналом к выступлению Ярослава на Киив3.

Благоверный князь отстаивал праведное дело и потому Бог помог одержать ему победу. Разбив окаянного Святополка под Любичем Ярослав сел на Киевском великокняжеском престоле. Его вокняжиння в Киеве не было оставлено в покое. Святополк решил вернуть себе великокняжеский престол и привел в Киев печенигив в 1017 г.. “И едва к вечеру одоле Ярослав Печенеги, и отбегоша пострамлени”. Посовещенный. Святополк направился к королю Болеславу Храброму за помощью.

Войска этого чужестранца разбили жену князя Ярослава на г. Западный Буг и Святополк опять вступив в Киев, но не на длительное время. Благоверный князь опять собрал воив и защитил “отний” престол, фактически, от чужеземного вторгнення. Население Киева вроде бы, по свидетельству давних хронистов, в частности Титмара Мерзебурзького, радостно встречало и Святополка и Болеслава Хороброго.

Но первый, будучи ослепленный такой триумфальной поступью, стал злоупотреблять своим положением и очень быстро разочаровал и так раздраженных событиями двух последних лет киевлян. Благоверный князь Ярослав во второй раз занял великокняжеский престол: “Ярослав же прийшов и сел в Киеве, утерев поту с женой своей, показав побиду и труд великий”4.

Благоверный князь мог с покоем приступать уже к тем святым делам, которые на него ожидали, но Господь испытывал своего вибраного. Теперь ближайшими его опонетами, которые не приветствовали вокняжиння в Киеве выступили племянник Брячеслав, который княжил в Полоцку, брат Мстислав, который и сам бредил киевским столом и еще один брат Судислав, а также близкий родственник Ярослава, Константин Добринич – новгородский посадник. Но киевляне быстро полюбили своего благочестивого обладателя и защищали стольный град, как и престол своего князя, даже во времена его отсутствия.

Мудрый князь нашел спильну язык с черниговским князем Мстиславом, разделив с ним на время сферы влияния в Киевской Руси. За это время благоверный князь осуществил несколько военных, стратегических для укрепления кордонив государства, военных походов. Учредил немало святых городов. Спивурядування Ярослава и Мстислава завершилось в 1036 г. Находясь на охоте, Мстислав простужался и вскоре умер. От этого времени князь Ярослав стал единовластным правителем Руси.

Важную роль в укреплении государства сыграла сводка Ярославом общепринятых на то время законов к единственной целостной системе. Большой заслугой князя стало создание первого письменного свода законив “Руска Правда”. Этот правовой кодекс закреплял основные юридични нормы Киевского государства.

Первым делом данным писаным законом в стране укреплялись устой семьи, как крепкой опоры государства. В писемних отечественных и иностранных источниках четко зафиксировано, что женой благоверного князя Ярослава Мудрого была Ингигерда, дочь шведского короля Олава Скотконунга. Ингигерда в крещении Ирина, прожила с Ярославом к самой своей смерти, которая произошла 1050 р.5. У них было десять детей: шестеро синел: Владимир (1020), Изяслав (1024), Святослав (1027), Всеволод (1030), Игорь (?), Вячеслав (?), и четверо дочек: Елизавета, Анна, Анастасия, имя же четвертой не известное.

Это была не первая жена Ярослава. К Ингигерд князь был женат на какой-то Анни и имел от нее сына Иллю6. Однако, следует заметить, что брак Ярослава и Ингигерди был очень счастливый и даже образцовый. О красоте шведской принцессы и влиянии княгини на мужа ходили легенды. В честь ее святой покровительницы Ярослав построил в Киеве, рядом с Софиею, храм св. Ирины. Ингигерда вроде бы умерла раньше князя 10 ноября в 1051 г. Верный князь приказал похоронить себя в одном саркофази с женой, чтобы и после смерти их тела не розлучались. Это был единственный факт подобного захоронения в Киевской Руси 7.

Благоверный князь Ярослав был большим строительным храмов Божьих. Летописец об особенном даре строительного князя говорит так: «Заложив Ярослав огород – большой Киев, а в города сего ворота есть Золоте. Заложив он также церковь святой Софии, премудрости Божьей, митрополию, а затем церковь на Золотых воротах, каменную, Благовещение Святой Богородицы.

Сей же премудрый большой князь Ярослав ради того спорурудив (церковь) Благовещение на воротах, чтобы давать всегда радость огороду сему святым благовещениям Господним и молитвой святой Богородици и архангела Гавриила. После этого он возвел монастырь святого Георгия Побидоносця и монастырь святой 0рини”8.

Центральным кафедральным храмом Киевской митрополии стала Святая София, построенная князем Ярославом Мудрым. Она строилась в столицы Русые на ознаменування особенного о ней Промысла Божьего. Прийнявшу веру Христова от православной Византии, Русь здесь же постаралась устроить свою столицу Киев вроде столицы Византии – Константинополя.

Благоверный князь Ярослав понимал значення Киева – второго Ерусалима для всей Руси, какую утверджував его отец. Эти основы идеологии Небесного Града заложил святий равноапостольный князь Владимир Великий через построение Десятинной церкви в честь Успиння Пресвятой Богородицы. Теперь Ярослав Мудрый умножал славу отца строительством Большой Софии.

Храм на Руси, особенно соборный, был не просто кафедральним. Он становился центром того удела, на котором был построен. Около него сосредоточивалась вся городская жизнь, жили владыки и князи. Подобно золотоверхого Киеву устраивались и другие города и не просто так – в Новгороде Большом возведена была также Святая София. Впоследствии строится храм и в Полоцку в честь Софии – Премудрости Божьей.

Митрополит Илларион, который был свидетелем строительства и завершения Святой Софии, писал: “Церкви странная и славная всем округниим кушанье”, яко же ина не обрящется во всем полунощи земнеем вот востока к запада”. Благоверный князь украсил кафедральный храм “всякой красотой. златом и сребром, и камением драгим”.

Георгиевский храм, построенный Ярославом в честь своего небесного патрона, и стоял близ кафедрального храма, также конструктивно напоминал Свято Софию, но в меньшем размере. Пролог XIV ст. подает нам такие сведения об этом храме: “В тот же день священа церкви св. Георгия в Киеве перед врати святая Софья… и такое вскоре конча церковь и святи ю Ларионом митрополитом, месяца ноября в 25 день”.

Сама идея построения храма принадлежала благоверному князю: “Блаженный, приснопамятный всея Руси князь Ярослав, нареченый в праздником крещенни Георгием, сын Владимира, крестившаго землю русскую, брат же святых мучеников Бориса и Глеба, задумал создать церквей во имя своего святого – Георгия”.

Уже упоминавшийся Пролог указывает и на функциональное назначение храма в честь святого вмч. Георгия Побидоносця – митрополит Илларион “створил в ней настолование новопоставленым епископам, и заповедал по всей Руси праздновать память святого Георгия месяца ноября в 26 день”. Следовательно здесь поставлялись епископы на все кафедры Давней Руси.

К Киевскому Кремлю, построенному Ярославом Мудрым входил еще один храм в честь св. Ирины, небесного патрона жены князя Ингигерди. Храм был расписан и украшен мозаиками. В начале XIX ст. археологи натолкнулись на фундаменты еще одного храма, какой знаходився близ Святой Софии. Археологические исследования показали, что стены его были щедро украшены фресками и мозаиками, а пидлога изложена тонкими глазурованными плитками разного колеру9. Следовательно мы имеем дело действительно с большим Киевским Кремлем, который встречал своими храмами и княжескими сооружениями паломникыв к “Небесному Граду” еще от Золотых ворот и вел с обеих сторон этих храмов к главному, – кафедры Святой Софии.

На берегах Днепра благоверным князем Ярославом действительно был построен “новый Константинополь” со своей Софиею, Золотыми воротами, храмами св. Ирины и св. Георгия но др. Благочестивый князь реально воплотил идеологическую концепцию относительно уподобления Киева Царгороду. Недаром современник, германский хронист второй половины XI ст., называл Киев соперником Константинополя10.

Летописец нашел замечательную метафору для определения деятельности князей Владимира и Ярослава по делу просвитлення Руси Христова верой. Он сравнил их с пахарем и сеятелем, которые закладывают основы будущего урожая: “Потому что как вот кто-нибудь землю вспашет, а второй засие, а другие пожинают и едят пищу вдоволь, – так и сей. Отец потому что его Владимир землю вспахал и размягчил, то есть крещением просви-тив, а сей большой князь Ярослав, сын Владимиров, засиял книжными словами сердца верующих людей, а мы пожинаем, учение принимая книжнее”11. Продолжателем дела Владимира считал Ярослава и митрополит Киевский Илларион.

В своем знаменитом “Слове о законе и благодать” он сравнил благоверного князя с царем Соломоном, который завершил дела, начатые Давидом: “Весьма хороший и верный, покорный сын твой Георгий, которого Господь наставил преемником после тебе, наследником твоей власти. Не нарушает он твои уставы, а утверджуе их, не уменьшает достояния твоего благовир’я, а преумножает их, не говорит, а действует, и что недокончено тобой – доканчивает, как Соломон после Давида”12.

Сказано здесь касалось в первую очередь дел церковных. При благоверном князе Ярославе “стала вера христианская плодиться в движении и расширяться, и черноризци стали множиться, и монастыри начали появляться. И любил Ярослав церковные уставы, и попов любил он большой а более всего любил черноризцив13.

Уже во времена княжения Ярослава Мудрого под 1051 годом летопись рассказывает нам об истоках главного монастыря Руси – Печерського. Его основателем стал пресвитер церкви св. Апостолов на Бересте Илларион, близкий соратник и духовник князя. Господь сподобив Иллариона просмотреть особенную святость места будущего Киево-печерского монастыря. Его можно по праву назвать и первым подвижником Киево-печерской лавры. К преподобному Иллариону любил часто приходить князь Ярослав за установками и советами. Вообще будущий святитель Руси имел незаурядное влияние на благоверного князя он был советчиком ему не только по делам церковных но и державних. По делу просвитлення народа Илларион также являлся ближайшим сподвижником князя и даже принимал участие в создании свода законив “Руской Правды”.

Благоверный князь Ярослав Мудрый был настолько захвачен подвигом Иллариона русича, что ни на йоту не засомневался в том, кто может занять митрополичу кафедру после упокоення присланного митрополита-грека Феопемпта. Летописец это событие восхождения на Киевский митрополичий престил преподобного Иллариона “мужа блага, книжная и постника” датирует 1051 годом.

Такой шаг благоверного князя был не случайным. Он желал оградить свое государство от заметных и сильных влияний Византии, а Киевскую митрополию сделать более незалежнишой в церковном управлении от Константинопольского патриарха. Сам Илларион о таком выборе свидетельствует в своей молитве: “Я милостию человиколюбивого Бога. изволением Его рукоположен и настолован чрез благочестивых епископов в великом и богохранимом граде Киеве, чтоби бить мни в нем митрополитом, пастырем, и учителем”14.

Церковное служение митрополита было недолгим. В год упокоення благовирного князя он оставляет кафедру и опять возвращается к видшельницкого подвигу, постригшись в схиму. Здесь он занимается литописанням и даже влияет на деякий течение события у взаэмовыдносинах преемников Ярослава Мудрого с государством и Печерским монастырем. Наслиддя митрополита-русича, первого предстоятеля нашей молодой национальной Церкви, является грандиозным. Все превращения, которые осуществил благовирний князь по делу шириння и утверждение веры по замыслу належали сначала пресвитеру, а затем митрополиту Иллариону.

Именно святитель Илларион идеологически обосновал значение столицы Руси Киева, как “нового Константинополя” и удела Пресвятой Богородицы. Говоря в своем “Слове о законе и благодати” о Ярославе, пресвитер Иларион, в частности, отмечает: “И славный огород твой (обращение к князя Владимиру. – Авт.) Киев величию как венцом увенчал, а людей твоих и огород святой всеславний поручил скорой на помощь християнам Святой Богородице.”15.

Благоверный князь продолжил дело своего отца и в вопросе развития духовного образования. Главной ячейкой такой политики стала София Киивска. Здесь Ярослав Мудрый учреждает школу, возводит скрипторий, где работают переводчики и переписчики книг для блага и утверждения Церкви: “И к книгам он имел наклон, читая их часто днем и вночи. И собрал он писцив многих, и переводили они из гречизни на славянский язык и письмо святее, и списали много книг. И приобрел он книги, что ими поучаються верующие люди и утешаются учениям божественного слова.” 16. Полностью вероятно, что переводческим ремеслом владел и сам Ярослав.

Некоторые исследователи считали, что благоверный князь был представителем нового поколения христиан грамотных, которые были научены в Володимирових школах. Софийский скрипторий был достаточно мощной книжной мастерской. По подсчетам некоторых ученых ежегодно на Руси писалось до 50 книг и львиной их доли приходилась на скрипторий Святой Софии.

Библиотека, которую собрал благоверный князь была или не найбильшою в мире книгосборником. Значительная, часть написанных книг расходилась по всем землям Руси, так как например Остромирове Евангелие, которое было написано на заказ Новгородского посадника.

Благоверному князю Ярославу Мудрому пришлось пережить почти три предстоятеля Киевской митрополии. Еще к митрополиту-русича Иллариону на Киевской кафедре за очередью были митрополиты-греки Иоанн и Феопемпт. В агиографических произведениях о святых Бориса и Глеба Иоанн титулуеться то “архиепископом”, то “митрополитом” и является главой Киевской Церкви из 1019 г.

Вместе с князем Ярославом митрополит Иоанн принимал участие в освящении новой церкви в Вышгороде и перенесении к ней мощей святих князей-страстотерпцив Бориса и Глеба. После его смерти где-то в начале 30-х годов XI ст. на Киевскую кафедру был прислан из Константинополя митрополит Феопемпт. Известно, что именно он мог освящать Святую Софию и за него князь Ярослав утвердил, еще две епископии в Переяславе и Юр’еви. Кое-кто из исследователей, считал, что отношения между Ярославом и Феопемптом отмечались некоторой напряженностью, поскольку именно в это время произошел русько-візантійський конфликт17.

Но уже за митрополита Иллариона, благодаря тесной и взаимной спивпраци князя и святителя, церковь и власть находились в состоянии идеального сосуществования, так называемой “симфонии”. Именно это стало залогом создания князем Ярославом “Церковного устава”, в котором византийское церковное право было приспособлено к условиям и потребностям религиозной жизни в Киевской Руси-Украине. В истории настоящий документ известен как “Ярос-лавив устав”

Благочестивый князь любил благолипнисть храмов как внешнюю так и внутреннюю. Не безразличным он был и к богослужбових уставам и обрядив. При нем состоялось благоустройство богослужбового устава из врахуванням национальных особенностей. Он приглашает из Греции найкращих певцов-доместикив для введения демественного пения: “Вот них же начат битые в Руский земли ангелонодобное. и самое красное демественное пение, в похвалу и славу Богу и Пречистой Его Матери, и всем святым”.

Благоверный князь заботился и о расширении прав Киевской митрополии через канонизацию уважаемых отечественных святых. Он настаивал на признании святыми княгини Ольги, а также Федора и Ивана, убитых язичниками в Киеве в 988 г. Не произошло за часыв княжение Ярослава полной канонизации ривноапостольного князя Владимира, а также его сыновьего Бориса и Глеба. Этому протидияли митрололити-греки. Константинопольская Церковь прекрасно розумила, что прославление и утверждение пошанування мисцевошанованих святых приведет к определенной окремишности Киевской митрополии. Эту тенденцию уже и так греки видели в вменении митрополита-русича Иллариона на Киевскую кафедру.

Все сделанное благоверным князем Ярославом трудно переоценить. Он действительно был достойным продолжателем святого дела своего отца. Не зря духовная традиция имела к нему такую благосклонность и, в конечном итоге удостоила титулу “Мудрый”.

Все европейские государства XI ст. стремились установить дружественные видносини с Киевской Русью. Во времена средневековья признаком могущества правящего рода была готовность других правящих династий установить с князем Ярославом брачные связки, которые играли большую роль в укреплении политичних, экономических и культурных контактов, между государствами. По этой мерке престиж благоверного князя был чрезвычайно высок. Сам он вступил в брак с дочерью короля Швеции Олафа – Ингигердой, его сестра была королевой Польши, дочь Елизавета была в браке с норвежским королем Гаральдом Суровым, вторая дочь Анна была жената с французским королем Генрихом И, третья дочь Анастасия была женой венгерского короля Андраша, сын вступил в брак с сестрой короля Польши, внучек, – из дочкой польского короля, внука, – с немецким королем. Благоверного князя по-праву называли тестем всей Европы.

Годы жизни благоверного князя приближались до конца. Ярослав Мудрий решил сделать соответствующие распоряжения относительно наследования киевского стола. Он не хотел такого же развертывания событий в боротьби за великокняжескую корону, как это было после упокоення его отца – равноапостольного князя Владимира. Летописец детально рассказывает нам о завещании большого князя: “Вот я отхожу из мира сего. А вы, сини мои, имейте между собой любовь потому что вы есте брать от одного отца и одной матери. И если будете вы в любви между собой, то и Бог будет у вас, и покорит возраст вам противников под вас, и будете вы мирно жити. Если же будете вы в ненависти жить, в роздорах сварячись, то и сами погибните, и землю отцов своих и дедов погубите, что они надбали ее трудом большим. Поэтому слушайтесь брат брата, пробувайте мирно. Теперь же поручаю я, – вместо себя, – стол свой, Киев, найстаршому сыну своему, брату вашему Изяславу. Слушайтесь его, как вот слушались вы меня, пусть он вам будет вместо меня. А Святославу даю я Чернигов а Всеволоду – Переяслав, а Игорю – Владимир, а Вячеславу – Смоленск. И так разделил он огороды, завещал им не переступать братский удел, ни згонити брата своего из стола, и сказав Изяславу: “Если кто захочет зобидити своего брата, так ты помогай тому, кого обидят”. И так наставил он синел своих пробовать в любови18.

Историки называли завещание Ярослава достопамятным и мудрым, но напрасным. Ярослав надеялся, что деть могут быть розважливиши за батькив и, к сожалению, помилився19.

Благоверный князь Ярослав Владимирович Мудрый упокоився в 1054 г. в Федорову субботу первой недели святого и большого поста: “Поэтому приспел Ярославу конец жизни, и отдал он душу свою Богу месяца лютого в двадцатый день, в субботу первого воскресенья поста, у святого Федора Тирона день. Всеволод тогда опрятав тело отца свойого, положив на сани, и повезли его к Киеву. Попы по обичаю пели пение, и плакали по нему все люди. И, принесши, положили его в рака мраморного в церкви святой Софии. И плакал по нему Всеволод и люди все. Жил же всех лет Ярослав семьдесят и шисть”20.

Современные историки спрашивают себя: “Почему Ярослав, уже тяжело больной, поехал в Вышгород! Высказывалось предположение, что Вышгород, где отдыхали Борис и Глеб, уже во времена Ярослава Мудрого стал сакральным центром Руси, символом ее духовной и государственной едности. Следовательно, вероятно, что Ярослав Мудрый осуществил паломничество к останкив братьям-страстотерпцив, которые покоились в отстроенном им храме, с молитвой о покровительство его детям, а в конечном итоге – и Руси21.

Благоверный князь Ярослав, будучи строительным собору Святой Софии, позаботился и о сооружении в нем княжеской усыпальницы. Влаштування ее в соборе было важным церковно политической акцией Ярослава Мудрого. Саркофаг с телом ушедшего князя стоял в Праздник-Георгиевскому вивтари22. Однако с этим соглашались не все исследователи Софии Киевской, ссылаясь на свидетельство Захарии Копистенского в его знаменитой “Палинодии”: “А похован лежит в пределе више дверей самой великой церкве святой Софии. Гроб тот и по сей день алябастровий ценный зритcя”23.

Саркофаг открывали и исследовали трижды: в 1936, 1939 и в 1964 годах. В 1936 г. были обнаружены перемешанные кости мужского и жиночего скелетов, а также несколько детских костей. В 1939 г. останки похороненных отправили в Ленинградский научно-исследовательский институту антропологии. Было установлено, что мужские остатки принадлежали людини возрастом 60-70 лет, которая имела рост 172-175 см., прирожденную хромоту, патологические изменения в правом колене.

И до сих пор в Святой Софии Киивский стоит саркофаг, в якому отдыхают остатки большого и благоверного князя Ярослава. Он милует глаз посетителей своей изысканностью и неповторимым архитектурным восточным колоритом. Есть предположение, что Ярослав, думая о сооружении княжеской усыпальницы, предварительно приготовил себе и саркофаг из мрамора.

По свидетельству Киевского митрополита Пимена, который наблюдал в Константинополе в феврале в 1391 г. венчание на царство Мануила ІІ, этот обряд включал у себя заказом императором собственной гробницы, причем святитель отмечает, что об этом обычае “в уставе написано”, что осуществляется он “за завещанным из давности порядком”24. Следовательно и благоверный князь Ярослав, который переносил устав Святой Софии Константинопольской на Киевскую, мог знать и придерживаться этого давнего византийского обычая, как обладатель Большой Руси, потому предварительно себе приготовил и саркофаг, потому что никто не знает, когда его позовет Бог.

Так поистине благочестиво, как большой князь и обладатель Руси, Ярослав Мудрый звершив дело свое земное на небесах, получив блага еще больше. Нынешние же обладатели должны иметь мудрый государственнический ум, иметь его мудрое управление за образец, потому что его правление Киевским государством успешным было потому, что любил он Бога больше, чем земные состояния и блага мира этого. Законы людскии выписал за моралью христианской и сам жил за ними, заботясь о благоустройстве Церкви Христова, которая является цементирующим организмом каждого государства.

Кое-кто из историков Церкви допускал, что за такие христианские добродетели благоверный князь был прославлен в сонме святых, как и его отец, но нажаль, никаких четких данных о таких утверждениях у нас нет. Хотя память народа всегда звертала свой позир на Ярослава Мудрого, как на хорошего и чеснотного правителя. Недаром и сам святитель Илларион, митрополит Киевский, наделяет его эпитетами “весьма хороший и верный, покорный., какого Господь наставил. не уменьшает достояние твоего (Володимирового. – Авт.) благовир’я.”25. Ему вторит древний летописец, называя князя “блаженним”26.

Называл князя Ярослава благоверным и наибольший агиограф наш святитель Димитрий, митрополит Ростовский27. В списке “Святая Русь”, который был составлен игуменом Андроником (Трубачевим), князь Ярослав Мудрый отмечен среди тех имен угодников Божьих, о которых точно известно, что они не были канонизованы ни местной, ни в общих чертах церковной властью, но которые прославились богоугодной жизнью, мученической кончиной за веру у Христа, а их имена вносились в разнообразные агиографические пам’ятники28.

Более склонный думать о почитании благоверного князя в к монгольский период историк Церкви протоиерей Евгений Голубинский, который говорит, что с воодушевлением молитв о нем “до некоторой степени было почитание, что воздалося йому”29. Также этот исследователь утверждает, что день памяти благоверного князя Ярослава Мудрого 28 февраля за старым стилем. “При христители (Володимери), – говорит Есть. Голубинский, – русичи приняли христианство внешне, и только при Ярославе оно стало внутренней сутью нарда. Русь завоевателей, работорговцев, насильников, борцов уделов, вошла в другое измерение”. И действительно, при святом равноапостольного князя Владимира большого, Русь церквами украшалась, а при благоверном князе Ярославе Мудром спасалась. Также протоиерей Евгений Голубинский в вышеупомянутом труде наводит свидетельство хронографа Адама Бременского, который в “Деяниях первосвященников Гамбургской церкви”(1075) большого князя Ярослава Владимировича называет «святым». К сожалению, нашествие монголо-татарських полчища не дало довести до логического завершения дело с канонизацией князя Ярослава Мудрого30.

Святой и благоверный князь Ярослав вспоминается в литийний молитве “Спаси Боже людей Твоих.” службы всем святым «в земле Руский просиявшим», составленной святым исповедником Афанасием (Сахаровим), епископом Ковровским31. В выданном в начале ХХ ст. “Полном православном богословском энциклопедическом словаре” отмечено: “Ярослав-Георгий Владимирович, святой, вел. князь. Скончался в 1054 году. Память 28 февраля”32. В “Богословских Трудах” ч. 28 за 1987 год вмещенная икона святого благоверного князя Ярослава Мудрого33.

Все это нам дает основания говорить о свершении полной канонизации Ярослава Мудрого, которая скорее будет означать внешнее возвращение к собору святых земли украинской, незаконно забытого благоверного князя.

– примечания

1 За Повестью прошлых лет благоверному князю Ярославу на время его блаженного упокоення было 76 лет. Отсюда выходит, что он мог родиться в 978-79 гг. в разных летописях подаются противоречивые данные относительно года рождения князя. Это дало возможность многим исследователям считать, что 988 является годом рождения князя. Обладатель Руси родился по мнению С. Горбенко с пораженной наследственной болезнью Пертеса. За гипотезой Д. Рохлина князь Ярослав Мудрый имел подвывих правого тезобедрового суставу и как следствие – двухгодичную задержку роста и нормального развития. Летописцы также называют князя хромым, но непременно отмечали, что он был “совершен умом и храбр на рати”. – Горбенко С. Ярослав Осмомисл. Реконструкция антропологическая и историческая. – Львов, 1996. – С. 70-77. – Рохлин Д. Итоги анатомического и рентгеновского изучения скелета Ярослава Мудрого // Краткие сообщения Ин-та история материальной культуры. – Вип. 7. – 1940. – С. 56. – Войтович Л. Княжа сутки на Руси: портреты элиты. – Белая Церковь. Издатель Александр Пшонкивский. 2006. – С. 257. – Толочко П. Ярослав Мудрый. – К., 2002. – С. 10.
2 Толочко П. Ярослав Мудрый. – К. Видавничий дом “Альтернатива”, 2002. – С. 28-31.
3 Там сам. – С.
4 Летопись Руский. За Ипатским списком перевел Леонид Махновець. – К., 1989. – С. 84.
5 Источники не сохранили точную дату брака Ярослава и Ингигерди. Кое-кто утверждал, что брак произошел еще во время новгородского княжения благоверного обладателя, где-то в приблизительно 1019 г. Согласно относительной хронологии “Саги об Олава Святого”, подии с бракосочетанием Ярослава состоялись в 1018-19 гг. У в 1018 г. от Ярослава прибыли послы к Олава Шведского просить руки Ингигерди. Весной в 1019 г. еще одно руске посольство видвидало Олава, чтобы уточнить, собирается ли он “дотриматися своего обещания, которое дал прошлого лита”. Олав ответил полной згодой и “того самого года (1019) Ингигерда, ярл Рагнвальд” и ин-ши “вирушили к востоку в Гардарики. Ингигерда вышла замуж за Ярицлейва конунга”. – Толочко П. Вказана труд, – С. 127.
6 Историческая традиция из XV ст., уверенно приписывает женское захоронение у Софии Новгородской жене Ярослава Мудрого/ в 1939 г. Гинзбург исследовал святые мощи, которые отдыхают в Новгородской Софии. Череп этих останков был очень похож с женским черепом из гробници Ярослава в Киеве. На вопрос, мог ли этот скелет принадлежать Ингигерд, В. Гинзбург дал негативный ответ. Такое предположение делается невозможным возрастом этой женщины, которая умерла в 30-40 лет. Кто же тогда она? В. Гинзбург считает, что это могла быть первая жена Ярослава Анна. Летописи ничего не говорят об этом бракосочетании, но тот факт, что брак из Ингигерд состоялся тогда, когда Ярославу было уже около 40 лет, дает основания считать его полностью реальным. Подтверждением этого может быть сообщение Новгородской первой летописи о рождении у Ярослава сына Ильи; вмещено в перечне новгородских князей: “И родись у Ярослава сын Илья, и должности в Новгороде и умре”. – Толочко П. Вказана труд. – С. 132. Без любых розмиркувувань на этот вопрос видповидае Н. Никитенко, говоря: “Далеко не всегда критика церковной традиции является конструктивной, поскольку эта тради-ция имеет под собой освященную возрастами историю, которой нельзя нехтувати”. Так дослидниця высказалась относительно мощей святой Анни первой жены князя Ярослава и матери князя Владимира Ярославича святого останки которых отдыхают уже возрастами в Новгородской Софии. -никитенко Н. Свята София: история в искусстве, – К., 2003, – C. 146.
7 Антропологическое изучение женских останков скелета из мраморной гробнице-саркофагу, который исследователи уверенно отождествили из Ингигердой, показало, что она была относительно высока ростом 162 см и принадлежала к северноевропейскому расового типа. По подсчетам В. Гинзбурга, ей было около 56 лет.
8 Летопись Руский. – С, 89.
9 Толочко П. Вказана труд. – С. 150.
10 Там сам. – С. 151.
11 Летопись Руский. – C. 89.
12 Тысячи лет украинской общественно-политической мысли. Т. 1. Х-xv ст. – К., 2001. – С. 213.
13 Летопись Руский. – С 89.
14 Игумения Серафима. История Киево-печерской Лавры. Кн. 1 (XI-XIII вв.). – К., 2001. – С. 12.
15 Тысячи лет украинской общественно-политической мысли. Т. 1. С. 213.
16 Летопись Руский. – C. 89.
17толочко П. Вказана труд. – С. 181. – Никитенко Н. Вказана труд. – C. 118-133.
18 Летопись Руский. – С. 98-99.
19 Толочко П. Вказана труд. – C. 229.
20 Летопись Руский. – С. 99.
21 Толочко П. Вказана труд. – С. 230-231.
22 Никитенко Н. Свята София: история в искусстве. – К., 2003. – С. 134.
23 Цит. заб Никитенко Н. Вказана труд. – С. 139.
24 Никитенко Н. Вказана труд. – С. 148.
25 Тысячи лет украинской общественно-политической мысли. Т. 1. –с. 213.
26 Летопись Руский. – С. 99.
27 Святитель Димитрий Ростовский. Летопись. Синопсис. Репринтное издание. – М., 1998. – С. 394.
28 Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. Т. 2. – M., 1995. – С. 651, 653. – Сюда же игумен Андроник (Трубачев) относит и жену князя Ярослава Мудрого, которая курсивом в этом списке отмечается как святая благоверная княгиня киивська Ирина (+10.02,1050).
29 В давние времена среди благочестивых киевлян существовал обычай видправляти при гробу благоверного князя молебны за здоровье и заупокойные молят. – Голубинский Е. Е. История канонизации святых в Русской Церкви. – М., 1903. – С. 42.
30 Голубинский Е. Е. История канонизации святsх в Русской Церкви. – М., 1903. – С.
31 Минея имей. Часть третья. Издание Московской Патриархии. 1987. – С. 360.
32 Полный православный богословский энциклопедический словарь. Т. 2. Репринт издания 1992. – С. 2405.
33 Возможно именно такие факты дали основания священноначалию УПЦ Московского патриархата на заседании Священного Синода от 9 марта в 2004 г. в ознаменование 950-лиття со дня упокоення, благоверного князя Ярослава Мудрого решить вопрос о внесении имени князя в святце Украинской Православной Церкви. 8 декабря 2005 года это сделала вся полнота Русской Православной Церкви. В свое время и автор этого жития выражал удивление относительно отсутствия в наших святцях имени благоверного князя Ярослава Мудрого: “Не можем не скрывать здесь и таких обстоятельств, которые удивляют нас, потомков Володимирового крещения, доныне. Когда сын Ярослава Мудрого Владимир получил в удел Новгород Вели-кий, то также, следуя стопами своего отца, построил здесь в 1052 г. не менее знаменитый собор Святой Софии. За такие велични дела князь Владимир Ярославич был прославлен в лике святых, и рака с его мощами находился в этом соборе, а мы до сих пор не знаем, и не достаточно уверенные: уважать ли Ярослава Мудрого святым, или нет!? Наверно нам следует звернути на это внимание!!! Мы привыкли всегда себя чувствовать меншовартисними даже если мы и заявляем о своем высоком патриотизме. Кто-то будет отрицать мени и спросить: что общего между святостью, канонизацией и патриотизмом? Общее здесь все. Если бы наша Православная Церковь вернулась к святости, которую имели предки наши в княжи времена, мы могли бы много чего постичь, а не отправлять панахиди около саркофагу в святой Софии за того, кто за нас недостойных, давно молит Бога перед престолом Владыки всих”. – Димитрий /Рудюк/, архиепископ. Иметь церквей руских. Десятина церковь в Киеве – наступило время ее возродить. – К., 2005. – С. 22.
Литература к житию святого благоверного князя Ярослава Владимировича (Мудрого), самодержца всей земли, Киево-руской
1. Войтович Л. Княжа сутки на Руси: портреты элиты. – Белая Церковь. Издатель Александр Пшонкивский., 2006.
2. Толочко П. Ярослав Мудрый. – К., Издательский дом “Альтернатива”, 2002.
3. Летопись Руский. За Ипатским списком перевел Леонид Махновець. – С. 1989.
4. Горбенко С. Ярослав Осмомисл. Реконструкция антропологическая и историческая., – Львов, 1996.
5. Рохлин Д. Итоги анатомического и рентгеновского изучении ске-лета Ярослава Мудрого // Краткие сообщения Ин-та истории ма-териальной культуры. – Вып. 7. – 1940.
6. Никитенко Н. Свята София: история в искусстве. – К., 2003.
7. Тысяча лет украинской общественно-политической мысли. Т. 1. 10-15 в. – К., 2001.
8. Игумения Серафима. История Киево-печерской лавры. Кн. 1. (ХИ-ХИИИ вв.). – К., 2001.
9. Святитель Димитрий Ростовский. Летопись. Синопсис. Репринтное изд. – М., 1998.
10. Макарий /Булгаков/, митрополит. История Русской Церкви. Т. 2, – M.., 1995.
11. Голубинский Е. Е. История канонизации святых в Русской Церкви. Репринт, изд. – М., 1903.
12. Минея имей. Часть 3. Издание Московской Патриархии. 1987.
13. Полний православный богословский енциклопедический словарь. Т. 2. Репринт, изд. – М., 1992.
14. Евгений Голубинский, протоиерей. История Русской Церкви. Т. 1. Период первий, Киевский или домонгольский. Первая половина тома. – М. 1997.
15. Димитрий (Рудюк), архиепископ. Иметь церквей руских. Десятина церковь в Киеве – наступило время ее возродить. –к., 2005.

Тропарь святому благоверному князю Ярославу Владимировичу (Мудрому), самодержцу всей земли, Киево-руской

Глас 6. Святую Софию Премудристь Божью построил Ты / Божественной мудростью увенчан благоверный княжеское Ярославе / в святых книгах мудрость большую для пользы души своей нашел Ты / ею же с Богом и святыми отцами Ты сегодня на небесах разговариваешь / митрополита русича Церкви Киевской наставил еси, / потомкам в любви и согласии между собой жить завещал ты / большой самодержцу государства нашей / молы Владыку Царя / заместительством страстотерпцив братьев твоих / подавать дары целебные земли Украинский, / чтобы всегда Бог правды был с нами.

Кондак святому благоверному князю Ярославу Владимировичу (Мудрому), самодержцу всей земли, Киево-руской

Глас 6. Имея неоцененный дар мудрости / Ниву Христову, отцом твоим Владимиром засеяную святым крещением / ты срастил книжными словами. / Имея большую любовь к черноризцив и иереям Господним. / Мудрено царствовал ты на престоле отца своего / и как сильный правду написал / Твоими молитвами, стоя перед престолом Всевышнего / спасай души наши.

Сообщение Life of the holy blessed prince Yaroslav Vladimirovich (the Wise) появились сначала на SAGOR.

© Юрій РУДНИЦЬКИЙ

Прокляття роду Рюриковичів

Щоденна всеукраїнська газета “День” №115, субота, 5 липня 1997
http://www.day.kiev.ua/285373

Прокляття роду Рюриковичів

Іще торік наукові кола України облетіла звістка: тридцятиоднорічний полтавський антрополог Сергій Горбенко здійснив реконструкцію за черепом документального портрету галицького князя Ярослава Осмомисла, згадуваного в “Слові о полку Ігоревім”.

Ця реконструкція стала основою кандидатської дисертації Сергія – першої в Україні дисертації з історичної антропології.

Ярослав Осмомисл страждав з дитинства на хворобу Пертеса – ураження лівого тазостегнового суглобу, що спричиняє кульгавість. Хвороба ця була успадкована по материнській лінії нащадками Володимира Великого після його шлюбу з донькою полоцького князя Рогволода Рогнедою.

Найвідоміший з кульгавих нащадків князя Володимира – Ярослав Мудрий. Саме з нього, а також з його рідної сестри Прямислави почалася міграція патогенних аутосом хвороби Пертеса не лише серед Рюриковичів, але, у результаті міждинастичних шлюбів, і серед угорських та польських князівських династій, Арпадів і Пястів. Сергій Горбенко, склавши власні генеалогічні таблиці, прослідкував міграцію з покоління в покоління цього “прокляття Рогнеди”, з котрою Володимир Великий обійшовся, як відомо з історії, не дуже гречно.

Залишки князя, а також невідомої жінки приблизно 16-23 років, вперше знайшов 1937 року видатний український учений Ярослав Пастернак серед фундаментів Успенського собору середньовічного Галича. Перед початком другої світової війни кістки зникли і з тих пір вважалися втраченими, доки 18 вересня 1991 р. випадково не були знайдені в соборі Святого Юра у Львові. В ящику з останками лежала пляшка із запискою Я.Пастернака, де він стверджував, що чоловічий кістяк належить саме Ярославові Осмомислу.

Першу спробу пластичної реконструкції голови князя зробив у травні-червні 1992 року доктор Зенон Погорецький, професор відділу археології та антропології Сакстаунського університету (Канада).

Однак за браком деяких кісток черепа реконструкція виявилася недосконалою. Сергієві Горбенку вдалося знайти ці кістки серед залишків і більш повно реставрувати череп, а згодом і зовнішній вигляд Ярослава Осмомисла за методом М.Герасимова – Г.Лебединської.

Істотною проблемою був брак потрібного обладнання: усі антропологи України змушені вдовольнятися двома (!) комплектами інструментів, котрі виготовляються в Швейцарії. Однак результат перевищив усі сподівання, і річ не лише в портреті князя. Порівняльний аналіз згаданого вище кістяка молодої жінки із залишками Ярослава Осмомисла засвідчив їх кровну спорідненість.

Сергій Горбенко, провівши власні історико-генеалогічні дослідження на підставі літописних джерел, висунув твердження про високу ймовірність належності жіночого поховання в Успенському соборі старшій доньці Ярослава Осмомисла, не згадуваної в жодному відомому на сьогодні руському літописному списку.

Утім, в одному з угорських джерел (на нього посилається М. Грушевський у II томі своєї “Історії України-Руси”) йдеться про заручини цієї “безіменної” Ярославни з угорським королем Стефаном III. Шлюб, однак, не склався, і княжна вийшла заміж за руського князя Мстислава Хороброго, народивши від нього сина Мстислава, котрий увійшов в історію під прізвиськом Удалого. Княжна, як встановив С.Горбенко, також мала патогенну аутосому, страждала на правосторонню косорукість, була шульгою.

Результати досліджень Сергія Горбенка, зокрема встановлені в процесі роботи над реконструкцією голови князя дані з топографічної анатомії голови, обличчя та патологічних змін у роботі жувального апарату, використовуються зараз у навчальному процесі на кафедрах оперативної хірургії та топографічної анатомії, нормальної анатомії Української медично-стоматологічної академії в Полтаві.

Взагалі, створення скульптурного портрету Я.Осмомисла – це перший Сергіїв досвід такого роду. Цьому передували пластичні реконструкції голови жінки приблизно 28 років з Олександрівського могильника та золотоординського воїна з поховання на Полтавщині.

Полтава

№115, субота, 5 липня 1997

Сообщение The curse of the Rurik family появились сначала на SAGOR.